Україна відстала від Європи на 30 років — експерт

Январь 23 13:35 2015

italyСпівпрацюючи із італійською фірмою, знаходячись у відрядженні спершу звертаєш увагу на те що навколо тебе такі ж люди як і ти, з тими ж людськими проблемами, та і працюють не більше ніж ми (а можливо й менше – але працюють рівномірно всі, а у  нас дуже нерівномірно), та й освідченні ми можливо навіть більше, наприклад я знав про їхніх імператорів від часів  Римської імперії, знав про постійні урядові кризи, про італійських фашистів та рух опору, а італійці навіть не знали де знаходиться держава Україна, та і Росія десь досить приблизно… І лише пізніше я зрозумів, що винні в цьому ми самі. Наша політика наша  економіка, а більше економіка. Вони добре знають тих і ті держави з ким співпрацюють та мають комерційні інтереси. Тоді вони вивчають і мову цієї держави і історію. А ми насильно, частіше знаючи, що нам це ніколи не знадобиться, вивчали їх мови та і історію.

Іде 1996 рік, ми успішно продаємо в Україні новий для наших земляків рулонний покрівельний матеріал, так званий в країнах пострадянського простору «евроруберойд», а точніше бітумно-полімерний покрівельний рулонний матеріал або зовсім точно, як його назвали спеціалісти німецького концерну «Ведаг» які на початку 60 – х років одними із перших почали його широко виробляти, бітумно-полімерні покрівельні мембрани. Продаємо, провадимо «лікбез» замовникам про переваги цього матеріалу. Продаючи ми весь час думали «А чому?» Чому ми продаємо їхній матеріал, а не виробляємо його в Україні? Чому наші українські гроші ідуть за кордон. Чому ми не отримуємо більший прибуток? У 1997 році ми вирішили разом із італійською компанією збудувати в Україні завод із виробництва таких  рулонних покрівельних матеріалів.

На початку 1998 року ми «додавили» економічними викладкам італійську сторону і вони згодились побудувати такий завод в Україні. При цьому італійська сторона  повинна була своїм коштом поставити новітнє обладнання, технологію виробництва, так зване «Ноу-хау» усього на суму близько 4 млн. доларів, а наша сторона брала на себе купівлю чи будівництво необхідної для розташування цього обладнання будівлі. До речі, коли під великим секретом мені їхні спеціалісти, як майбутньому компаньйону, розкрили основні особливості технології виробництва компаунда що є основою цього матеріалу, а я, як справжній радянський розвідник, привіз цю інформацію та показав нашим хімікам, то вийшло, що все  це «секретне» було розроблене і надруковане у довідниках для всіх в Радянському Союзі в 50 — 60 – х роках…. Але тут починається оте «Чому?». Чому ми розробили, а не впровадили у виробництво. І ще багато «Чому?».

Створена спільна фірма, підписаний договір, ми їдемо на  італійський завод, що виробляє, а вірніше збирає це обладнання із окремих вузлів, що поставляються із заводів різних країн Європи. Завод зветься «Боато», знаходить він на  північному сході Італії. Таких заводів в Італії два. Є іще завод «Нардіні». Ці два заводи є основними поставщиками такого обладнання по всьому світові. Тобто це не якісь там напівкустарні фірмочки, а світові лідери. Тому  навіть не виникало сумніву, що ТАКИЙ завод ми легко знайдемо, тим паче , що з нами їхали начальник відділу італійської фірми (наших компаньйонів), який все життя займався  цією тематикою та був на цьому заводові, перекладачка, та і містечко невелике Не Мілан і навіть не Падуя.

Неспішно від Сандуна ди Пьяве, поблизу якого знаходиться фірма з якою ми співпрацюємо, через  безперервну череду акуратних містечок практично в кожному із яких бачимо залишки великої цивілізації Римської імперії, приїхали до місця призначення у невелике містечко Монфальконе.

Все. Залишилось знайти потрібну нам фірму та ознайомитися із її роботою, провести переговори про підписання контракту на виготовлення та поставку в Україну із шефмонтажем новітнього обладнання в м. Харкові. Але тут ми зіткнулися із проблемою — наш супроводжуючий був у цій фірмі давно (років 10 — 12 тому) і точно не пам’ятає де вона знаходиться, хоча адреса у нас є. Почали шукати «методом тику» та опитуванням зустрічних. Спершу  ми задавали питання із впевненістю що таку фірму знають всі. Ну якщо не всі то більшість. (адже покрівельники  всього світу її знають). Але  чим далі то тим більше наша впевненість згасала. Почали в телефонному режимі із фірмою де нас чекали, шукати. Результат такий же. Вони не можуть зрозуміти точно де ми, а  ми не можемо пояснити і так на протязі години. Нарешті із труднощами ми знаходимо потрібну нам фірму де нас радо зустріли. Все показали, обговорили та підписали необхідні документи і поїхали в зворотному напрямку.

Ідучи назад, обмірковуючи результати, я спіймав себе на думці: як же так таке невеличке  містечко, ну  як наш якийсь районний центр на 20 – 30 тисяч жителів, шукали фірму  відому у всьому  світові і не могли знайти годину! Чому? І про що це іще говорить? Оце б у нас ми шукали (якби вони були !) таку фірму, ну чи наприклад в Немирові шукали фірму «Неміров», я думаю практично кожен би одразу б показав де вона. Чому? Тому що таких і взагалі подібних фірм у наших містечках практично немає та і  взагалі любих фірм, підприємств дуже мало. Та і в великих містах не так уже і багато. Я думаю, що мова іде про  різницю у декілька порядків.

Наявність практично у всіх населених пунктах величезної кількості невеликих, із кількістю працюючих від декількох чоловік до декількох десятків чоловік фірм, які мають сучасне обладнання, працюють із використанням новітніх досягнень, та випускають високоефективне устаткування, чи якусь іншу продукцію і відомі у  всьому світові тому, що ця продукція  продається практично в усіх країнах світу і є основа, запорука економічного процвітання, високого рівня життя народу сучасної європейської держави. Ці невеликі фірми, що при необхідності швидко перебудовуються  під зміни та  вимоги світової економіки і їх кількість, і є запорукою стабільності та могутності сучасної Європейської держави.

От тоді коли італійці чи  інші іноземці будуть приїздити до нас з цілю придбання  сучасного обладнання, сучасних технологій та будуть в районному  центрі Валки Харківської обл. (чи іншому містечку) по годині шукати потрібну їм нашу фірму, бо таких там буде декілька сотень, ми їх і доженемо.

П.С.1. Контракт ми підписали, а далі була відома осінь 1998 р. і італійці почувши про справи в Україні попросили відкласти реалізацію проекту на рік, потім іще… так все і закінчилось. І наша держава втратила якусь частинку початку  руху щоб їх наздоганяти…

П.С 2. Невже наші можновладці цього не розуміють чи не бачать буваючи там у відрядженнях чи на відпочинку? Що необхідно надати можливість, просто не заважати людям нашим талановитим створювати і впроваджувати це у нас

П.С 3. Італійці цей рух почали у 1970 р. коли післявоєнних  багатодітних сім’ях підросли діти і на всіх не вистачало у  більшості сільськогосподарській Італії землі. Тоді держава створила, економічно та політично підтримала програму індустріалізації держави за рахунок невеликих сімейних фірм. Через 10 років з’явилися перші фірми, іще  через  10 років вони укріпилися та почали годувати себе та  давати прибуток державі.

Тобто у 1998 році ми відставали від італійців на 20 -30 років. Сьогодні не зменшили відставання, а добавили іще 10 20 років…. Що далі?

Автор: Віктор Науменко

  Categories: