Радянська доба: міфи, що дісталися у спадок

Декабрь 25 12:20 2014

Міфи конструюються не стихійно чи історично, а абсолютно свідомо. 24 травня 1945 року Сталін виголошував тост за «великий російський народ» із довгою преамбулою про винятковість цієї нації. Історики-сучасники трактували головний посил вождя по-різному: хтось стверджував, що це справді дифірамби на честь росіян, а хтось — що говорячи «русский», Сталін мав на увазі всі народи Радянської Республіки. Подібні промови потужний інформаційний привід для наступників-пропагандистів, і, якщо цитувати історика Володимира В’ятровича — «поле для розмитих маніпуляцій». Так і Володимир Путін, екстраполюючи нечіткими формулюваннями Йосипа Віссаріоновича, звертаючись до цифр, які були «зручними» для радянської влади, ігноруючи речі замовчані й не враховані свого часу, свого часу стверджував, що Другу світову війну (Велику вітчизняну, для СРСР) Росія була спроможна виграти й без українців. Мовляв, не такий вже й великий внесок українського народу, а, власне, сама Росія — країна переможців.

            А тим часом український льотчик Іван Кожедуб за всю війну збив 64 літаки противника й жодного разу не постраждав сам. Його майстерність вважається хрестоматійною. Два з половиною мільйони українців були нагороджені медалями, зокрема, Костянтин Кирилович Шевченко став одним із перших повних кавалерів ордена слави.

            Історики говорять, що немає жодного фактичного питання, де можна було б стверджувати про повну правду чи, так звану, напівправду. До того ж, науковці нарікають на те, що переважна більшість документів, що стосуються Другої світової війни, знаходяться в Москві, а отже —  є фактично недоступними, та й немає відповідної солідної української урядової підтримки ( у тому числі – фінансової) для їх дослідження. Окрім того, не секрет, що кожна ідеологічна «машина» підчищала архіви на власний стратегічний розсуд. Та навіть якщо відкинути можливість знищення важливих історичних документів, які свідчили б на боці істини, певні речі можна осягнути логічно. Таким чином, коли на початку війни була оголошена мобілізація, чоловіків реєстрували, звичайно ж, за паспортами. Ось тут специфіка й полягає в тому, що не всі їх мали. Щодо загиблих, то надзвичайно складно було ідентифікувати всі тіла, про що свідчать братські могили та могили безіменним солдатам. Кожен із вояк того часу мав солдатський медальйон із своїми даними, проте носити його із собою вважалося поганою прикметою. Навіть досі до спеціалізованих служб надходять запити від родичів зниклих безвісти на війні з проханнями відстежити їх долю. Так само не можна забувати про військовополонених, остарбайтерів, жертв голокосту та терору нацистів, партизанів що діяли на східних територіях України, врешті-решт. Цифри втрат українців нині можна звести хіба у відсотки, але аж ніяк не підрахувати точно: у середньому мова йде 4,5 мільйони (а всього загинуло 8-10 мільйонів осіб).

             Коли вже говорити про міфотворчість, то варто зауважити, що не можна відкидати того факту, що війна тривала з 1 вересня 1939 до 2 вересня 1945 року. Велику вітчизняну війну (з 22 червня 1941 по 9 травня 1945 року) було створено «штучно», хоча, насправді, два роки «до» (1939-1941) СРСР була агресором, і все ж воювала, а після 9 травня багато радянських солдат ще брали участь у боях — аж до вересня.

            Існує чимало історій про співпрацю нацистів із воїнами УПА. Проте, поряд із тим, є німецькі документи, які свідчать про те, що УПА – це єдиний рух опору, який становив серйозну загрозу для нацистів. А 20 січня 1943 року відбулася перша антинацистська акція УПА, і в результаті кількох противників було арештовано. Цікавий факт, що серед німців того часу побутувала думка, що, так звані, бандерівці – це спецпроект Кремля. А сучасний Кремль використовує страшилку про жорстокого «жидобандерівця» на власну користь. Доктор історичних наук та керівник Центру історичної політології, Юрій Шаповал, припускає, що сумнозвісна дружба бандерівців із нацистами – це тактика. Проте не відкидає жорстокості воїнів УПА, як і радянських солдат загалом:

  • Ми повинні згадати про те, що українці воювали на боці Німеччини. І у Вермахті налічувалося близько 1 млн. вихідців з Радянського Союзу, із них – десь 250 тис. українців. І ми мусим спокійно розібратися й зрозуміти мотивацію людей, які опинялися на тому чи на іншому боці. І даю вам слово, що це не лише глибокі ідейні переконання. Допоки ми не зруйнуємо радянський міф – поки й не зрозуміємо, що насправді трапилося. Не лише 32 мільйони (за оцінками радикальних московських істориків) радянських жертв є важливими, а й 2 тисячі зґвалтованих радянською армією німкень. Це різні цифри за обсягом, але — складові війни. Важливо бачити цілісну картину.

Історія завжди суперечлива й неоднозначна. Віддаючи перевагу одній точці зору, необхідно усвідомлювати, що діаметрально протилежна теж може певною мірою бути правдивою. Зрештою, навіть філософи стверджують, що істина — поняття відносне. СРСР проіснувала понад півстоліття. Проте радянська спадщина, культура, спосіб мислення, а що найгірше – стереотип і міф «нависає», мов Дамоклів меч над масовою свідомістю, унеможливлюючи якісний ривок у розвитку. І поки ми ще однією ногою там, у минулому, конче необхідно спростовувати те, у що вірило не одне покоління – якою болючою не виявилася б правда.

Марина Яременко для журналу Україна.

  Categories: