Щоп’ятниці, десь після двох, листоноша, який отримав чергову партію свіжих газет, сідає на свій велосипед, як Пєчкін, і поскрипуючи давнішніми педалями, стомлено розвозить за адресами пресу. Щотижня, рік за роком одне і те ж. Правда дещо все-таки змінюється, а саме тяжкість ящика на багажнику. З останньою весни, він став зовсім легенький. І мабуть, до наступного потепління, всі щотижневі пожитки можна буде складати в невеликий кошик.
Усі, хто коли-небудь жив у селі чи маленькому містечку, не раз бачив цього листоношу, і кіпу, як зараз багато дозволяють собі говорити, макулатури. Хоча як же можна назвати газету, макулатурою. Та зараз не про це.
У мій будинок давно вже не заглядає жінка з газетами, вона стала проїжджати повз. Мало того, вона не буває у моїх сусідів, і взагалі рідко потрапляє на очі. А причиною тому є сама газета. Газета, як засіб дізнаватися про навколишній світ щось нове.
Тепер, цей провідник, стає все пасивніше, і нудніше. Тому народ, який так любить хліб і видовища, перестає мати потребу в тривіальності і порожнечі.
Вже не один десяток років, газета потрапляє в людські будинки, і вони так до цього звикли, що пускають її в святиню святих, а саме обідній стіл. Це давно стало її законним місцем. До недавніх пір, перед тим як відкрити її, людина сідав зручніше, протирав стіл, щоб ні в якому разі не залишити ні жодної плямочки на паперовому просвітителя. Але як кажуть: «Минуло все те, пройде і це». Тепер у сільських будинках практично не читають місцевих газет, адже вони геть споганіли.
В кожному районі, будь-якій області існує як мінімум одна газета. Буває більше, але це ситуацію явно не поліпшує. Таке враження що весь загальним потенціал, всі ідеї та пропозиції поділяються на них і тому не виходить путнього не одного. Я можу помилятися, але маленькі газети зараз точно практично не читають.
Місцева газета живе тоді, коли оформляють підписку, купують в кіосках її ще рідше. Якщо підписки ні, тоді і видання зникає. Питання в тому, чому люди перестають виписувати газети?
Взагалі причин може бути скільки завгодно, але акцентувати увагу потрібно на одній. Це низькоякісний контент, нудні матеріали, і даремні публікації. Звичайно не кожному до смаку, рецензія на театральну виставу, або стаття про відкриття в галузі фізики. Але й читати, на цілий розворот, розповідь про те, як голова районної адміністрації подарував школі два столи, погодьтеся теж неповноцінне.
Місцеві газети помаленьку деградують. Вони не прагнуть залучити публіку, не намагаються зацікавити аудиторію. У газети і читача суто шапкові відносини, хоча мали б бути куди тепліше. Видавництва не роблять нічого, щоб розвиватися і підвищувати статус, особистий статус.
Напевно, так відбувається тому, що в редакціях районних газет працюють у більшості літні люди. Там і штат щось не значний 4-7 чоловік. І з них у кращому випадку двоє молодих. Ветерани цих газет звикли до одноманітності і розміреності, і не хочуть позбавлятися від своїх давно нажитих звичок. Їх не можливо перевиховати, так може пора б дати дорогу молодим. Людям, в яких вирує кров, в яких ще не згас максималізм, і є величезне бажання працювати, творити, і змінювати світ.
Районки, не хочуть займатися просвітницькою діяльністю, тим самим дискредитуючи такий вид ЗМІ в цілому. в очах громадськості. Газети «Голопристанський вісник» в одному з районів Херсонської області, і «Зоря Придніпров’я» під Кременчуком можуть стати яскравим прикладом тих видів комунікації на яких рівнятися не слід. Обидві були створені ще в 30-х роках минулого століття. У якісь періоди були дуже навіть відомими і поширеними в своїх регіонах. Але зараз, коли від видавництв потрібно більшої ефективності та інформаційної наповненості, вони пасуть задніх. Сумно, але в середньому на 60-70 тисяч мешканців району, тираж ледве дотягує до тисячі примірників.
Адже крім пенсіонерів в редакціях, номери наповнені марними матеріалами від людей, які чули про журналістику тільки по телевізору. Починаючи від матеріалу вчителя про своєму класі, і закінчуючи бабусею, яка шле свої рецепти, або моралізаторство. У такого роду газетах немає свіжих поглядів. І головне, їх просто не пропускають, не хочуть виходити із зони комфорту. Будь-яка пропозиція нової теми всіляко присікається. А відбувається це найчастіше з однієї простої причини — лінь. Навіщо кудись йти, збирати матеріал, розмовляти з людьми, якщо можна вигадати есе, отримати за це свою зарплату і при цьому особливо не напружуватися. Мабуть нема чого! Хоча про яку тоді журналістиці може йти мова.
І відповідальність за те, що при всій різноманітності вибору публікацій, вибору немає, несе виключно колектив редакції. Понура виходить ситуація. Починаєш серйозно вірити тому, що такий вид ЗМІ як газета, поступово вмирає. Поки це не торкнулося газет з великим тиражем, і сподіваюся, не торкнеться, але поки перспектива далеко не райдужна.
Незважаючи на весь негатив ситуації, що склалася, все можна виправити. Адже ми прагнемо до якісній журналістиці, значить давайте й робити якісну журналістику.
Анастасія Щедрінова