Вірш про маму — Олександр Приймак

Май 17 18:21 2014

Після смерті батька мама дуже сильно здала…

За кілька років до цього я з’їхав від батьків із дружиною й двома маленькими дітьми. Житловий кооператив купили нам батьки.

І от рідний з дитинства двір спорожнів. Мама залишилася одна.

Куди позникало все — начебто й не було ніколи? Не стало споконвічного підбадьорюючого шуму-гамору… Багато разів на день було чутно: «Вань!»  А далі лунало:

 

—   Ти, напевно, втомився? Але ти міг би мені ще зробити..?!..

 

Після цього називалося те, без чого мамі було ну ніяк не обійтися…

 

Іноді їх думки з того або іншого питання розходилися. Траплялися й чвари, іноді – навіть сварки.

 

Мама, як і батько, навіть на пенсії, ще довго ходила на роботу. Ні, мама не ходила – літала! І це в її сімдесят три року!

 

Але коли батько помер,  її політ перервався… Хода вмить поважчала.

 

З помітним зусиллям стала вона пересуватися й будинком і двором, часто зупинялась і голосила:

 

— Куди не глянеш, — усюди його рученьки. І те він зробив, і те, і це… І нікому не скажеш тепер «Вань», а він, може, і через силу, а зробить…

 

Стала частіше плакати, рідше посміхалася. Все тривожилася:

 

—   Я думала — помру раніше за нього: серце, діабет… Ви мене з батьком поховаєте: у мене все приготовлене. Я, слава Богові, сама за собою доглядаю. Завжди чиста: Ванєчка воду  провів, носити, як раніше, не треба…

 

А вийшло он воно як!..

 

Шкода мені тебе. І вона зі слізьми тяглася обійняти мене.

 

—   От помру і я… Як ти будеш отут без мене?

 

Адже я люблю тебе так, як ніхто ніколи любити не буде!..

 

Але коли вона тяглася поцілувати мене, я частенько відхилявся. У самовпевненій дурості вважав це зайвими сантиментами…

 

— Ну, добре, — усе інше – дружині, але в шийку ж можна?

 

Зазвичай, хоч і без великого задоволення, я дозволяв їй це.

 

Мої двоє дітей часто хворіли. Нерідко на лікарняному доводилося сидіти мені. Звичайно ж, ми із дружиною      працювали. Причому, найчастіше, вона випереджала мене в кар’єрному рості. Вона – старший технік, я – лаборант, вона – інженер, я – технік і так далі. На той момент я був молодшим науковим співробітником, вона – провідним інженером…

 

Доводилося й по молоко рано вставати, і на базар ходити, і підлогу мити. Мама, звичайно, через це переживала. А вириватися до неї вдавалося рідко, набагато рідше, чим їй би того хотілося…

 

Вона усе більше й більше тужила:

 

— Дай тобі, Боже, — ніколи не довідатися, що така самітність!

 

— Але ми ж у тебе є…

 

Вона смутно погойдувала головою:

 

— Невістка не ходить, — гнівається на мене, онуки, коли прийдуть – так це прямо, як свято… Та й ти приходиш так рідко, синку… Так, я все розумію…

 

І я порадив мамі вести щоденник. Спочатку вона здивувалася:

 

— Ти жартуєш, синку, — навіщо він мені?

 

— По-перше, не буде так сумно. Ти будеш начебто б як не зовсім одна. А виговоришся, — хоч у щоденнику, — може, і полегшає трохи. По собі знаю. Правда, мам, я ж теж спочатку вів щоденник потай від вас… А потім став писати вірші, ти ж знаєш.

 

А, по-друге, ти мене любиш, правда ж?

 

— Ти ще запитуєш…

 

— Отож. Цей твій щоденник, можливо, зможе допомогти й мені…

 

— Як це, ти все-таки жартуєш?

 

— Я… може бути, стану письменником. І хто ж краще тебе самої може розповісти про тебе, про батька, та багато про що з того, що відбувалося з тобою, у твій час.

 

— Так я ж з помилками пишу, щоб тобі тоді не було соромно за мене .

 

— А про це не турбуйся. Я їх виправлю, і ніхто нічого не довідається.

 

І вона погодилася.

 

І списала аж два загальні зошити.

 

Правда, я встиг припуститися ще однієї дурості. Я ж їй порадив, коли вона в основному завершила свій щоденник-спогади, згадати ще й усі прислів’я, які вона знала. А знала вона їх вона безліч. І от назгадувала вона їх близько трьохсот і всі записала. Але коли ми їх вдвох читали, я став посміюватися. Вона мене зрозуміла неправильно й, не давши мені отямитися, половину їх порвала в мене на очах.

 

— Мама! Що ти наробила?

 

— Так ти ж сміявся!..

 

— Ненько! Я ж по-доброму…

 

— Ах!.. Так ти їх і без мене знаєш: у книжці знайдеш…

 

Як же ми легко часом ранимо батьків, як багато втрачаємо легковажно.

 

Моя дружина не була з мамою не тільки ласкавою (а мама так хотіла мати доньку!..), але навіть – привітною.

 

А одного разу просто нахабно обійшлася з нею. Коли мама прийшла до нас, щоб поговорити по телефону з моїм братом із Петербурга. Це був її день народження і брат попросив нас про цю послугу, щоб мамі не йти в такий день на переговорний пункт. Їй виповнювалося вісімдесят років!

 

І ось саме у цей день дружина моя згадала все погане, що було між ними й що могло бути. Паплюжила і її, й мене!..

 

Мама беззвучно плакала прямо перед телефоном. Ніколи я не бачив таких великих, як виноградини, сліз!..

 

А потім встала й… попросила пробачення в невістки за все, в чому могла бути винною. Тихо пішла. Я не міг її утішити. Мама наполягла, щоб я залишився: «Тут твоя сім*я, синку…»

 

Мама протрималася ще п’ять із половиною років – «заради мене» і брата. Але той  був дуже далеко. Навіть листи став писати все рідше. Усе будував і перебудовував «хатинку» під Петербургом.

 

У тому році проходили президентські вибори. Мої прогнози були досить точними: я входив в обласне керівництво однієї впливової тоді партії. І тому мені вдалося виграти в газеті «День» головний приз – кращому експертові серед читачів. Це була поїздка за маршрутом Париж – Брюссель – Амстердам – Кельн. Але цю поїздку довелося відкласти майже на рік…

 

Мамі ставало усе гірше. Але вона, звичайно ж, раділа  моїй перемозі, умовляла їхати. Жалкувала, що батько не порадіє.

 

І все ж таки я наважився з’їздити хоча б у Київ — на святкування третьої річниці «Дня». Свято проходило на теплоході: екскурсія Дніпром, очні зустрічі з тими, кого знав тільки за фото й публікаціям…Зустрічали майже як рідного.

 

Головред навіть пропонувала піти працювати в її газету. Але я не наважився: мама!..

 

Поки я був у Києві, за мамою я попросив доглядати сусідку Олю. Ми разом з нею працювали.

 

Маму я застав у тому ж стані, що й до від’їзду.

 

Тепер  я був у неї щодня.

 

Вона стала менше їсти. Важко дихала уві сні. Майже не вставала. Часто хотіла пити. І я напував її з ложечки, як колись вона мене — маленького…

 

Але до останнього дня… збирала в саду груші й сушила їх у духовці.

 

У цей день їй було вже не до того. Груші я сушив сам. Жаркий дух від них пішов усім житлом…

 

Мама розкривалася, а я намагався хоч якось її прикрити. На мої розпитування вона спочатку бадьоро, а потім усе більш слабко відповідала, що все буде добре. А потім і зовсім перестала. Видавала тільки окремі звуки: я здогадувався, що це означає – «пити!», вона підтверджувала мій здогад легким рухом голови.

 

Очевидно, під час поїздки в Київ я застудився. Хотів, було, спочатку піти додому переночувати й повернутися вранці. Але щось утримувало. Мама важко й шумно дихала…

 

Зрештою,  я залишився на ніч. Приліг в іншій кімнаті на свою дитяче, вже ледь короткувате, ліжко. Довго прислухався до маминого подиху, боячись заснути. Але, — слава Богові! Мама, нехай, дуже важко, але дихала! І я став заспокоюватися. Стомившись від постійного прислуховування, придрімнув так, як давно не вдавалося ніде, крім рідного дому: аж спітнів.

 

Раптом мене щось розбудило.

 

Тиша!

 

Різка тиша.

 

Глянув на запітніле скло годинника: пів на другу!

 

Невже я пропустив…- мерзенний холодок прокотився моїм тілом від потлиці до нігтів на ногах.

 

Навіщось тихо й важко ступаючи, неслухняним кроком, я просувався в гнітючій тиші до дивана, де була мама…

 

Видалося, навіть у темряві відсвічувало її лице. Запалив настільну лампу, прикріплену над нею.

 

Мама зовсім не ворушилася: це було ажніяк не схоже на неї!

 

Мармуровою білизною покривалися мамині лице й руки, що лежали на простирадлі. Причому, вона як лежала напівбоком, так і залишалася. Я боявся її навіть поворухнути: це ж мама!

 

По-дитячому несміливо я підніс руку до її носа: дихання не відчувалася! З жахом, уже майже не сподіваючись на чудо, нахилився до її грудей: серця не було чутно…

 

Обережно узявся за мамине  зап’ястя: пульсу не було. Рука холоділа з кожною миттю…

 

Жах уповзав у мене. Захотілося бігти, кликати!

 

Але кого? Ніч надворі – усі сплять!..

 

«Трамваї вже не ходять… Піду пішки. Дружина зрозуміє. Хто в мене залишився? Ні-ко-го!»

 

Рухаючись, немов тінь, я вийшов з дому, і замкнув маму. Це було моторошно!

 

Пес спав. Прокинувся. Якось винувато ворушив приспущеним хвостом. З вечора він вив, а я кричав на нього…

 

—   От, Чарлі… — видавив я.

 

Комок в моєму горлі все дужчав і важчав.

 

Пес уважно дивився на мене, непорушно, за винятком хвоста, що винувато і повільно ворушився.

 

— Залишаєшся за старшого! — прошепотів я.

 

Здалося, він зрозумів…

 

Крокуючи навшпиньках, я вийшов за хвіртку. Хотілося, щоб ніхто більше не чув. Але ключ зрадницьки дзенькнув об замок.

 

І негайно з боку сусідів загарчав пес, що валявся під парканом. Більш того, якийсь п’яний ідіот став нацьковувати його на мене:

 

— Кусі-Кусі!..

 

Спочатку я намагався не звертати на них уваги. Але не тут-то було…

 

Що залишалося робити? Я став рухатися швидше. Вони – теж.

 

Перейшов на спортивну ходьбу. Ті двоє не відставали. Довелося бігти…

 

П’яниця все нацьковував:

 

— Кусі-Кусі!..

 

 

А молодий і дурний собака явно вислужувався, намагаючись сзаду схопити мене за штанину.

 

Мені довелося петляти, як зайцеві, між хирлявих кущів і дерев уздовж вулиці, якою мама відходила чимало кілометрів – на завод і назад…

 

Нарешті, при черговому різкому повороті, п’яниця спіткнувся й глухо плюхнувся об землю. Відстав і пес. Радіти вже не було сил: у роті й горлі пересохло: у мами ж був діабет!..

 

Певно, у мене був шок: у горлі – пустеля, язик висох так, що я не міг ним поворухнути! На мить здалося: «Ну, от і кінець!»

 

І все-таки я доплівся до районного відділення міліції – заявити про хуліганський напад.

 

І … ледь не пошкодував про це. Моложавий лейтенант  потягнувся до кобури з пістолетом. Косячись червоними очима, загрозливо   прошипів зривистим від стримуваного із всіх сил хвилювання голосом (жили на його шиї натяглися, як струни) :

 

— Ну, якщо ти жартуєш… — він загрозливо  забарився, дістаючи пістолет…

 

— … у мене батько тільки що вмер! Розумієш ти?!

 

Він просвердлював мене вбивчими очима…

 

Так пройшло кілька нестерпних хвилин…

 

Нарешті він сховав пістолет:

 

—   Пишіть! Усе, як було…

 

Довелося писати під допитливим поглядом мента,  що клацав затвором пістолета.

 

Ледве вирвався, вже майже сам не свій…

 

Близько години йшов шпалами трамвая додому. Сил майже не лишилося…

 

Тихенько подзвонив. Дружина відчинила двері:

 

—   Щось трапилося?

 

—   Мама…

 

Упав головою на її груди:

 

—   Тепер я зовсім сирота!

 

І отут я уже не міг стримувати сльози…

 

Вона по-дитячому гладила мене по голові. Але зовсім не так, як мама – нещиро…

 

Дружина чимало допомогла з похороном: пекла, готувала, приймала людей…

 

Але навіть тепер нічого не бажала вибачати!..

 

Я вже давно зрозумів, що наш шлюб приречений. Попереджав дружину, що й чому може відбутися… Не допомогло.

 

Став шукати «заміну» дружині… Знайшов…на свою голову…

 

А ось мама одного разу вночі ледь не  задушила законну дружину з…фотографії, яка висіла в кімнаті, де спала дружина!..

 

Роззлучилися. Роз’їхалися.

 

Став здавати рідний батьківський дім постояльцям.

 

Історія повторилася: мама з фото загрожувала задушити гостю. Можливо за те, що та потай від співмешканця упросила мене платити за постій не двадцять, як домовлялися спочатку, а лише десять гривень…

 

І ще двічі являлася мамина душа до жінок, які оточували мене. Цього разу з добром. А одного разу уві сні навіть розповіла вірменській жінці – квартирантці рецепт мого улюбленого яблучного пирога й та зустріла мене, почастувавши ним!..

 

Я усе ще відвідую рідний дім. Проходжу по діагоналі колишнім єврейським цвинтарем – повз пам’ятники голодомору й жертвам сталінізму. Згадую, як рвав отут кульбаби мамі від діабету.

 

Як ідучи назад, чув часом сумне виття Чарліка…

 

І як мама сиділа на колесах, які відслужили свій вік, і з-під руки дивилася мені вслід і махала іншою рукою, поки мене було видно…

 

 

 

  Categories: