По різні боки «барикад»

Февраль 01 15:56 2012

Готуючись до зустрічі з журналістом, Олекса Федорович заздалегідь розклав на письмовому столі з півтора десятка книг. Видання різні:задачники й посібники для учнів та студентів, праці з філософії, політології, історії, релігієзнавства. На кожній обкладинці ім’я автора – Олекса Новак.

опинилися рідні брати Терентій та Олекса Новаки. Один – комуніст і працівник КДБ, а інший, націоналіст, був цим КДБ переслідуваний. Чому доля розпорядилася так, нині може сказати тільки молодший.

Задачі з фізики, астрономії і патріотизму

Кожну з цих книжок я написав на нагальну потребу, кожна стала найпершою в своєму роді, – розпочав Олекса Федорович імпровізований авторський бібліографічний огляд. – Ось збірники теоретичних задач і вправ із фізики та астрономії. Їх свого часу просто не було. Я викладав ці дисципліни й намагався робити це добре. Склав за своє життя понад п’ять тисяч задач, весь час видавав їх, щоб і колеги могли користуватися. У дисертації з астрономії виклав перше пояснення явища Джоя. Ту роботу досі цитують по всьому світі в університетських лекціях.

А ось ще книжечка: «Хто і куди нас вів». Сподіваюся, вона – переконливе розвінчування теоретичних праць Леніна. Це видання 1996 року, а перші примірники розійшлися самодруком ще за радянських часів. Тоді протиставити офіційній ідеології взагалі було нічого.

«Мій шлях до світла і волі» – спогади про життя сотника УПА Володимира Основича-Мельника. До речі, на черзі у видавництві ще п’ять моїх книжок, з котрих дві – про визвольні змагання. А ще дві книги, які розійшлися вмить, треба вже перевидати. Найперший, мабуть, український шкільний підручник із християнської етики та зібрані по всьому Волинському краю народні церковні піснеспіви-псалми. Ті, що складали священики, псаломщики, хористи.

Дисидент-бандерівець

Олексу Новака можна слухати до нескінченності. Він народився й підростав під час польської окупації, ще дитиною пережив усі принади радянської доби. До школи пішов за німців. Двічі слухав на мітингах у Гощі Тараса Бульбу-Боровця, бачив Уласа Самчука в Рівному.

– Після війни в Сосновці жив дядько Боровця, я їздив до нього, довго розмовляли. Потім мене за це тягали в КДБ. Мене п’ять разів судили, два з половиною роки протримали під домашнім арештом.

А скільки разів заарештовували, то на день, то на тиждень чи на два, то й з ліку збився. Антоненко, коли був секретарем міськкому компартії, дуже мене не любив, казав: «Это тот Новак, который провозглашает националистические взгляды и критикует Ленина». Він наказав зібрати збори в пед­інституті: «Чтоб полный зал был! Разобрать, осудить и с работы выкинуть!»

Різні долі – різні й погляди

Олекса і Терентій Новаки – рідні брати. Дивно, але перший – послідовний переконаний націоналіст, дисидент, один із найзапекліших борців за незалежність, з когорти перших організаторів рівненських «Просвіти» і «Руху». Другий – із 17 років керівник гощанського осередку КПЗУ (Комуністичної партії Західної України), а згодом – і її волинського відділення, партизан-підпільник, який створив у Рівному підпільний обком ВКП(б), найчисленніший і найдієвіший за роки війни, підполковник КДБ, радянський функціонер, орденоносець. Як могли вирости брати-політичні антагоністи в одній родині?

– Час був вельми скрутний, складний, непевний, – згадує Олекса Федорович. – У батька народилися 11 дітей, вижили – вісім. Сім’я була бідною: мали всього три з половиною гектари землі. Батько – інвалід Першої світової. Він був свідомим українцем, у 1918 році ходив на Київ під прапорами Петлюри і Мельника. І за Польщі був у авторитеті: його завжди обирали солтисом – старостою Гощі. Коли Терентій пішов у комуністи, батька дуже ввічливо «попросили» з виборної посади: «Самі розумієте, син підпіллям командує, кепський людям приклад». Не знаю, як у брата склався світогляд – він був старший на двадцять років. А мені ще в дитинстві закарбувалася розправа над українцями ранньої весни 1944-го. Гощу тільки-но зайняла Радянська Армія. Карателі дізналися, що поряд із райцентром, у Курозванах стоять упівці. Сотенний Квітка встиг вивести до лісу своїх хлопців ще вночі. Навіщо було на село нападати? Та Курозвани оточили й почали стріляти по вікнах. Люди тікали в поле, їх наздоганяли кулі. Тих, кого не вбили, зібрали і погнали оранкою повз трупи. У мене й зараз в очах ота картина: багнюка, сніг, перетоптаний з водою, землею і кров’ю. Мені здалося, що це татарський набіг: набрали живого товару й женуть, як рабів, продавати до Кафи. А потім у Гощі почали вішати керівників УПА і ОУН. Я тоді дав собі слово: що б не сталося, ніколи не буду підтримувати комуністів. І з братом ми все життя сварилися, доходило мало не до бійки. Але ми навчені були й поважати одне одного.

– А як же Волинська трагедія, українці ж чинили те саме?

– То не упівці били поляків, то – прості люди. Якось під літо в 1943-му приходимо в клас, а там повно люду. Сплять: на партах, на ряднах, на підлозі – хто як умостився. Це були перші втікачі з Польщі, перелякані, знічені. А тоді щодня нові й нові, тиждень за тижнем ішли через села й розповідали кожному, як поляки нищать наших. Люди наслухалися й почали немилосердно рубати тутешніх поляків. Попалили хати… Сокира – то інструмент селянського гніву ще з часів Сірка і Гонти. Українців краще не зачіпати: вправляються нею добре…

Мале підпілля

Вісімнадцятирічний Олекса у 1950 році закінчив Гощанську школу. Попри відмінні оцінки й вільну німецьку (не марно ж він три класи провчився за окупації) шанси продовжити навчання дорівнювали нулю: Новак уже семикласником створив «мале підпілля».

– Ми малювали плакати: «Смерть москалям» та «Смерть комуні» й уночі розвішували їх у Гощі, розповсюджували націоналістичну літературу (за німців книжок про незалежну Україну було надруковано дуже багато). Зрозуміло, що схопили нас швидко. У міліції хлопців «учили». Роздягали, клали на лаву й били шомполами. У випускному класі я таки «догрався»: за те, що підбурив клас не йти на суботник у Великдень, мене виключили з комсомолу. Тоді таке прирівнювалося до «вовчого квитка». Та мені пощастило: секретар райкому комсомолу виявився порядною людиною. Він не знищив мої картку та квиток і згодом тихенько віддав їх мені. Зате їхати вступати до вузу я вже мусив якнайдалі. Обрав педінститут у Сумах. Відслужив армію, читав фізику, астрономію, німецьку й англійську в школах у Гощі й Бабині. Коли запросили викладати вищу математику до філії Київського державного університету, переїхав у Рівне. Тут мене знову почали тягати за націоналістичні погляди.

На ножах із братом

Попри політичні дебати стосунки з братом Терентієм у Олекси Новака не розривалися ніколи.

– Я саме пишу про нього спогади, – розповідає Олекса Федорович. – Терентій був переконаним комуністом, через це ми бували «на ножах». Але чого в нього не відняти, то це намагання робити добро іншим. Скільки життів він урятував, не полічити. Ще 1939 року спас від смертної кари кількох земляків-оунівців. Навіть під час тотального полювання на дисидентів йому, обвинувачеві від КДБ, вдалося врятувати від вироку Михайла Косіва. «Якби на суді звинувачені тримались однієї лінії, врятував би всіх трьох», – згадував він потім. – Терентій був українським патріотом, просто по-іншому розумів майбутнє свого народу. Коли він учився у Вищій партійній школі, привіз із Москви цілу шафу книг – зібрав усю українську класику. Я тоді й гостював у нього. Брату запропонували роботу в ЦК, квартиру, всілякі блага. А він відмовився: «Тільки на Україну!» У Львові він був заступником голови міськвиконкому, то йому стільки сала залили за шкіру, як нікому. Згадали, що 1941 року Терентію вдалося вислизнути з гестапо, почали з цього приводу слідство й довели до того, що брат і лягав спати з револьвером під подушкою. Витурили його з посади директора історичного музею – за українські настрої й за мене: «Твій брат у Рівному таке витворяє!..» І догану по партійній лінії дали.

Мабуть, через ті цькування на початку вісімдесятих Терентій захворів на рак. Він приїжджав до мене в Рівне тричі. Цілими ночами гуляли містом, і він виливав мені душу. Брат багато переосмислив, але так і залишився більшовиком. Це його щирий вибір, нехай він із миром спочиває.

Благословенні роки боротьби

Створення Товариства шанувальників української мови імені Шевченка і Народного руху України спричинили у Рівному справжній вибух громадської думки. Червоній, Поровський, Пилипчук, Степанишин і, звісно, Новак – ці прізвища наприкінці 1980-х і на початку 1990-х були в усіх на вустах. Чого варті були хоча б просвітянські й рухівські вишколи, під час яких загартувалися й опанували українську ідею тисячі й тисячі патріотів. З лекціями виступали відомі рівняни – Іван Дем’янюк, Василь Бутовець, Віктор Шкуратюк, Іван Кур’яник, гості зі столиці, з Канади, зі США. Окрилені ідеєю української державності, слухачі стали добрими пропагандистами, і вже 1990 року вибори і в Рівному, і в багатьох районах вдалося виграти національно-патріотичним силам. До Верховної Ради пройшли організатори НРУ – Пилипчук, Червоній і Поровський.

– Це були благословенні роки, – згадує Олекса Федорович. – Створювали «Просвіту», «Рух», Гельсінську спілку, Українську республіканську партію, Конгрес українських націоналістів. Патріоти збиралися в багатотисячні мітинги й демонстрації, попри всі заборони піднімали жовто-блакитні прапори. Навіть пам’ятник Леніну на центральному майдані Рівного сподівалися звалити самотужки. А провладні міліція й КДБ співчували патріотам і чим могли підтримували нас. «Хіба ви думаєте, що прорвали б усі кордони, якби ми вас самі не пропустили?» – якось, упевнившись, що більше ніхто не чує, посміхнувся мені майор у Нетішині, коли рівненські рухівці приїхали підтримати місцевих хлопців. Тому й під час серпневого путчу 1991 року, коли багато хто сховався й перелякався, я наполіг на проведенні низки мітингів у Рівному. Нехай, казав, доповідають у Москву, що відбувається шалений опір. Сталося так, як ми й передбачали: ГКЧП розпався морально й залишився в пам’яті останньою химерою імперії…

Мемуари замість мітингів

Незалежність вибороли, краще тепер я буду писати, – посміхається 80-річний Олекса Федорович, почувши мій закид про очевидний занепад націонал-патріотичних партій з того часу, коли він перестав організовувати численні акції і мітинги. – Я дуже багато знаю і пам’ятаю, гріх буде забрати все це із собою. Українці не повинні падати духом, хоч тепер на кожному кроці пророкують, що держава може втратити незалежність. А я кажу: не втратить! Так, нині набрали сили партії з промосковською орієнтацією. Тим більше причин у національних сил об’єднатися й перемогти на виборах. Що б хто не казав, а в нас політична боротьба і досі точиться не на соціальному, а на національному ґрунті. Голодних немає, хоч і не розкошують прості люди. Але тільки-но згадайте про духовність, про мову, вони відразу готові відстоювати своє.

В Україні є одна радикальна відмінність від усіх інших держав у світі. Це – наша національна меншина. У кожній країні є малі й великі діаспори. Але для того, щоб відчувати себе комфортно, в повсякденному житті вони намагаються асимілюватися з титульною нацією. Звісно, бережуть свої мови і традиції, та цим лише збагачують господарів країни. А наші оселенці намагаються асимілювати під себе український народ, намагаються нав’язати свою мову, культуру й ментальність. Подивіться навкруги: всі пострадянські народи, які вигнали і відсторонили від влади росіян, живуть мирно, добре й багато. Ми ж досі носимося з тією торбою! Треба не допустити українофобів до влади, а решту – українізувати. З частиною наших російськомовних співгромадян це вже відбулося. Вони себе визначають українськими громадянами й вболівають за цю країну. Та нема їм про що і шкодувати. Увімкніть хоч телевізор: там усе російське. І що: там є культура? Така гидотна, що соромно – вбивства, бандитизм та інфантильна тупість.

Українці ось-ось стануть жити краще. Ми ж найбагатша за ресурсами країна в Європі! А живемо, й справді, бідно. Бо нас століттями обкрадали то одні, то інші.

І якщо народ, навіть після цього, спромігся вигнати гнобителів, то я за його майбутнє абсолютно спокійний.

Спілкувався Сергій СНІСАРЕНКО

write a comment

0 Comments

No Comments Yet!

You can be the one to start a conversation.

Add a Comment

Your data will be safe! Your e-mail address will not be published. Also other data will not be shared with third person.
All fields are required.