«Бабусю, а ти скоро помреш?»

Декабрь 08 12:14 2011

– невинним голосом запитала 5-річна внучка.

«А чому ти питаєш?» – поцікавилася спантеличена бабуся. «Бо мама сказала, що, коли ти помреш, мені дістанеться твоя кімната».

Цю історію я почула на початку   жовтня, коли одна благодійна організація вирішила черговий раз продемонструвати свою благодійність і зібрала стариків на відзначення Міжнародного дня людей похилого віку. «Благодійність» була така: у невеликій кімнаті накрили загальний стіл, на якому доганяли одна одну пляшки з дешевим вином, самопальною солодкою водою і тарілки з бутербродами, яблуками, цукерками, що не дуже вдало імітували шоколадні.

Запрошень на це свято роздали 40, але деякі старики схитрували і привели із собою чи подружжя, чи приятелів. Було тісно і душно, а вони смирно сиділи у цій тісноті, чекаючи, доки можна буде розлити вино і з’їсти бутерброди. Керівник благодійної організації, який мав це дійство почати, за­пізнювався. Точніше, він не запізнювався, а стояв на тротуарі під вікнами і чекав, коли приїде за­прошений сюди представник високої інстанції. От старики і коротали час у розмовах.

Я примостилася на торці довгого столу за спинами у чотирьох бабусь і, хочеш-не-хочеш, чула, про що вони говорили. Та, що розповіла про свою 5-річну внучку, мабуть, чекала від своїх приятельок співчуття чи здивування, але мені здалося, що змальована жінкою ситуація їх зовсім не здивувала. Старенькі розуміюче покивали головами і підхопили тему.

Худенька бабуся у старомодному велюровому капелюшку розповіла, що ніяк не може звикнути до свого нового помешкання – малосімейки на околиці, куди запроторили її діти. Там нема її знайомих ровесників, з якими вона хотіла б спілкуватись, звідти далеко до базару, де вона звикла робити покупки. Все там не так і не те, до чого вона звикла, проживши в одному і тому ж будинку в центрі міста 40 років. «Я просила дітей не міняти цю квартиру. Там високі стелі, великі кімнати. Самий центр. Це не квартира, а скарб. Я казала дітям: “Навіщо вам її втрачати. Коли помру, вона вся буде ваша”. А невістка мені сказала: “Цього ще довго можна чекати”. Вона так і сказала, виходить, вони чекають не дочекаються моєї смерті», – не обурювалась, а наче просто констатувала факт велюрова шляпка.

Її сусідка у квітчастій хустинці, аби розрадити приятельку, а може, й справді щиро міркуючи так, сказала, що заздрить їй, що вона сама собі господиня, бо жити разом з дітьми – то нині дуже нелегка ноша. Мабуть, приятельки знали все про її сімейні обставини, бо вона не надто деталізувала. Я зрозуміла, що мова йде вже навіть не про дітей, а про дорослих онуків. Отож внучка, коли бабуся зауважила, що внуччин чоловік міг би більше робити для дому, відповіла бабусі так: «Не втручайся в наші сімейні справи». «Бачите як, – обурювалась жінка в хустинці, – коли треба їхніх дітей забрати з дитсадка, доки вони по гостях ходять, чи приготувати й подати сніданок, бо ж вони сплять до останнього, чи заплатити за квартиру з моєї пенсії, то вони не проти, щоб я втручалась. А коли я зрідка пожаліюсь, що внуччин чоловік міг би скопати город чи полагодити кран, щоб не платити сантехнікам, маючи мужчину в хаті, то вони відразу стають дибки: “Не втручайтесь”».

Вона згадала День перемоги, коли внучка зі своїм чоловіком цілий день пролежали біля телевізора, а вона, фронтовичка, мусила тягти з базару важку сумку з картоплею.

«Це ще шо! – перебила її четверта співрозмовниця, коли мова зайшла про День перемоги. – Знаєте, що сталося у Мартинівни (мабуть, то була їхня спільна знайома, бо ніхто не перепитав, хто така Мартинівна – авт.) на День перемоги? Зранку її прийшла привітати внучка, а Мартинівна збиралась на парад. Внучка включила собі телевізор, сказала, що хоче додивитись кіно. Мартинівна її залишила в хаті. Прийшла, а внучки вже нема. На другий день вранці дивиться Мартинівна: гроші в неї пропали. Вона їх ніколи далеко не ховала.
І дочка, і внучка знали, де вони лежать. Дивиться далі: нема коробочки, в якій вона золото тримала – сережки і зубний міст. Вона бігом до дочки. Стали вдвох допитувати внучку, а та вже встигла золото здати скупникам на базарі. Мало того, вона вже й гроші потратила. Каже, що посиділа з подружками в кафе, бо це була її черга виставляти. Була б це не рідна внучка, то хоч у міліцію пішла б. А так ще й Мартинівні дісталось, що рідній внучці грошей пошкодувала.

– І скільки грошей вона забрала в Мартинівни? – запитала квітчаста хустинка.

Сусідка відповіла, та я не почула, бо вже приїхав високий гість, якого так довго чекали.

Йому відразу надали слово, і він довго і складно, наче по писаному, став говорити, що ми маємо борги перед стариками і що ми вже їх навіть віддаємо. Сипав цифрами і прикладами. Бабусі мої слухали уважно і кивали, погоджуючись, що й справді їм рік від року все краще і краще живеться.

Яке воно, те «краще», я за короткий час, проведений у їхньому товаристві, надивилась досхочу. Довгі огидні рубці швів на їхніх колготках, що дістаються їм у спадок від дочок і внучок, які ці колготки викидають, тільки-но спуститься петля. Допотопні, поточені міллю чи пропахлі нафта­ліном жакетки і пальта. Ридикюлі «часів очаковських»…

І треба було побачити, як вони тишком-нишком, аби не втратити гідності, ховали недоїдені бутер­броди і цукерки в носовички й торбинки. І як довго ще сиділи над спустілими столами, аби все-все розповісти таким самим, як вони, старикам, які їх розуміють, які не назвуть їх розмови старечим маразмом, не гаркнуть у відповідь: «Мовчи, що ти там розумієш!?»

«Яка страшна річ – старість!» – сказала мені якось, вклавши в цю коротку фразу всі свої почування, давня знайома, що працювала давним-давно в обласній бібліотеці і для якої найбільшою насолодою в житті були книги. Тепер через слабкий зір вона позбавлена цієї насолоди. А через слабкий слух їй важко спілкуватися з людьми. І вона мучиться від почуття безсилля справитись з елементарними життєвими проблемами.

Та найстрашніша річ для нинішніх стариків – самотність. Природою закладено, щоб людина починала і закінчувала свій вік серед рідних, у сім’ї. Це два пері­оди безпорадності в її житті. Суспільство зневажає матерів, що відмовляються від своїх дітей, але спокійно сприймає той факт, що в нас маса одиноких, покинутих напризволяще рідними дітьми стариків.

У Святому Письмі є слова: «Не гордуй, як постаріла мати твоя». Це слова мудреця Соломона. Зневажаючи мудрість віків, ми за це поплатимося. І не колись у далекому майбутньому. А кожен, хто зневажив своїх батьків, дуже скоро, у недалекій власній старості отримає тією ж монетою від своїх дітей. І це справедливо.

Людмила МОШНЯГА

  Article "tagged" as:
  Categories:
write a comment

9 комментариев

  1. Декабрь 08, 16:29 #1 я

    Таке написати могла лише мудра людина. Дякую, Людмило Іванівно!

    Reply to this comment
  2. Декабрь 09, 12:39 #2 Dobryj

    Шкода стариків, але що поробиш, — така діалектика життя. Люди завжди більше дбають про своїх дітей, ніж про батьків.

    Reply to this comment
  3. Декабрь 09, 16:02 #3 KATJA

    Аж заплакала, як читала, і відразу пішла провідати бабусю…..

    Reply to this comment
  4. Декабрь 10, 08:53 #4 777777

    Я весь час караюсь, що недодаю уваги своъм старикам, а як до дыла доходить, то знов часу нема.

    Reply to this comment
  5. Декабрь 10, 08:55 #5 Мышка

    Не во времени дело, а в желании.

    Reply to this comment
  6. Декабрь 11, 20:09 #6 Ти

    «Таке написати могла лише мудра людина. Дякую, Людмило Іванівно!» Скромно1111

    Reply to this comment
  7. Декабрь 15, 08:45 #7 Pass

    Скромно чи ні, зате по суті. Тепер ніхто навіть не торкається цих тем, наче це вже норма. Люди говорять тільки про гроші, а на почуття плювати.

    Reply to this comment
  8. Декабрь 15, 08:49 #8 Я - за

    Згоден. Сьогодні етичних норм уже нема. Чоловік у маршрутці сидить, а жінка над ним стоїть, і тому чоловікові навіть не соромно. Люди стали бидлом.

    Reply to this comment
  9. Январь 25, 22:06 #9 До Я-за

    А чому чоловік має поступатись місцем жінці? Зараз рівноправ’я. За що боролись-на те й напоролись!

    Reply to this comment

Add a Comment

Your data will be safe! Your e-mail address will not be published. Also other data will not be shared with third person.
All fields are required.