Ми, звичайно, не швейцарці (+ФОТО)

Але хто заважає у них вчитися і прагнути жити так, як вони?

Таких сміттєспалювальних заводів у Швейцарії є 30

– Володимире Євгеновичу, з якими враженнями ви повернулися зі Швейцарії? Що побачили, що перейняли?

– Побачив і перейняв багато, хоча для мене ця тема – не нова. Адже я бував у країнах, які вважаються передовими у поводженні з твердими побутовими відходами – Швеції, Данії, Німеччині – і вважав, що майже все про це знаю. Але   виявилось, що не все. Деякі моменти  просто вразили. Настільки якісно продумане законодавство і настільки добросовісно всі сторони цього процесу ставляться до своїх обов’язків, що там ця справа влаштована просто зразково.

Поїздка видалася надзвичайно цікавою з професійної точки зору. Всі наші зустрічі і візити стосувалися досвіду Швейцарії, Австрії та Німеччини у переробці твердих побутових відходів. Думаю, з огляду на те, якими темпами на наше життєве середовище наступає сміття, всім рівнянам буде цікаво почути, що з ним роблять у Європі. Уявіть собі, у Німеччині з 2005-го, а у Швейцарії та Австрії з 2008 року взагалі закриті всі сміттєзвалища. Хоча після закриття сміттєзвалищ їх власників зобов’язали ще протягом 50 років відводити дренажні води і газ, які виділяються при гнитті сміття.

– Куди ж там дівають сміття, якщо звалища закрили?

– Його майже повністю переробляють. Залишається лише три відсотки для поховання на звалищах. Що саме? Залишається грунт від розкопки котлованів – у них це вважається сміттям; будівельні відходи – пісок, щебінь, гравій та інші інертні відходи, які не завдають шкоди природі. Такі відходи ще дозволено звозити на колишні сміттєзвалища і прикривати ними органічні та іншого походження речовини, які там  накопичені. А далі зі сміття виділяють скло, метал усіх типів, деревину – дошки, плити, фанеру, тощо. Усе це подрібнюється на щепу, з якої видаляються   металеві частини – шурупи, цвяхи, дверні замки і ручки й тому подібні речі,  а щепу  потім продають. На підприємстві,  де ми були, цю щепу, наприклад,  експортують до Німеччини для спалювання в котельнях і теплових електростанціях. Після видалення всіх корисних речовин, які можна використати для подальшої переробки, залишається приблизно половина сміття, яке спалюється. Лише в одній Швейцарії, котра за площею дорівнює нашим двом областям, є тридцять спалювальних заводів. Крім того, вся цементна промисловість Німеччини, Швейцарії та Австрії працює на спалюванні сміття і автопокришок.

– Ви були на цих заводах? Яке враження вони справляють?

– Усе дуже цивілізовано і гарно. Сміттєспалювальний завод нагадує   сучасний супермаркет – такі там чистота і порядки. Спалюється, до речі, на тих заводах і мул, який накопичується на очисних спорудах каналізації. У нас вся Україна закидана цим мулом, і ніхто не знає, що з ним робити.

– А хто все це оплачує?

– Відповідно до законів європейських держав за переробку та утилізацію сміття платить той, хто це сміття створює. Кожен громадянин Швейцарії, Австрії, Німеччини в перерахунку на наші гроші платить приблизно тридцять п’ять гривень на місяць за те, щоб у нього забирали сміття. Якби це кожен мешканець Рівного сплачував таку суму, ми збирали б у рік приблизно сто мільйонів і могли б упаковувати сміття в золоті коробки. Про такі суми ми не мріємо, тому що оплата цієї послуги в нас на порядок нижча. Тим часом середньої потужності сміттєспалювальний завод коштує від одного до півтора мільярда гривень. Оскільки вартість такого заводу в нас, так само як і в Швейцарії та й будь-де, потрібно перекласти на тариф, то при окупності заводу 20 років (це є нормальним терміном), довелося б платити 30 гривень за місяць додатково. А ми зараз платимо 3-4 гривні за місяць. І я прекрасно розумію, що при доходах наших громадян підняти цей тариф до європейського рівня неможливо.

– Для швейцарців такі гроші невеликі…

– Але вони і їх рахують. Те, що забираються зі сміття всі корисні складові, які йдуть на переробку, дозволяє не підвищувати тариф. Бо якби все це просто захоронялося чи спалювалося, то вартість вивезення й утилізації сміття була б ще більшою.

– А чи є у них проблеми з оплатою, як-от у нас, коли окремі люди роками нагромаджують борги?

– У них система оплати влаштована дуже просто. Раз на рік у лютому виставляється рахунок за рік, і кожен має оплатити ці витрати. Якщо це маленька громада, то вона об’єднується для вивезення сміття чи вирішення інших проблем з іншими громадами, аби здешевити ці послуги для членів своєї громади. Є й інший вид оплати, коли люди купують мішки з логотипом тієї фірми, яка вивозить сміття. Такі мішки коштують приблизно 20 гривень на наші гроші, і туди вміщається 35 кіло­грамів сміття. Кожна сім’я, купуючи такий мішок, поступово його наповнює, а тоді його забирає фірма, котра продала цей мішок.

– На зразок нашого «Санкому»…

– Не зовсім. Там гроші, які по суті можна назвати сміттєвим податком, збирає муніципальна структура, а далі вона замовляє всі послуги у приватних підприємств. Вони справедливо вважають, що комунальна структура, якщо вона монополіст, не забезпечить ту якість послуг, що приватники, котрі конкурують між собою. Конкуренція на цьому ринку дуже жорстка, а тому це дозволяє тримати послуги на високому якісному рівні, а ціни – на низькому.

Що мене дуже вразило, бо раніше я цього не знав, то це обмеження часу, в який можна викидати сміття. У багатьох містах Швейцарії на майданчиках, де розташовані сміттєзбиральні баки для різних видів сміття, наприклад скло біле, жовте, зелене, пластик і так далі – всі види окремо, я помітив таблички із застереженням, що сміття можна викидати тільки з сьомої ранку до восьмої вечора. Я ніяк не міг зрозуміти, чому це так. Місцевий чоловік мені пояснив, що коли кидати в бак пляшку, то вона при цьому гримить і може заважати спати людям, які живуть довкола. Будинки у тих місцях, де я був, стоять щонайменше за сто метрів від баків. А проте швейцарці до­тримуються цього правила.

– А як переробляють харчові відходи та інші органічні рештки? Адже саме вони є найбільшою проблемою у загальному масиві сміття.

– Це той момент, який мене дуже вразив, бо я раніше цього не знав. Справді, рідкі і в’язкі відходи харчів – то найбільша проблема. Їх важко виділити зі сміття і утилізувати. Так-от, у Швейцарії кожна сім’я збирає ці відходи окремо і викидає на компостну купу, яка є в кожному дворі і районі. Якщо це великий двір на декілька будинків, то він при будівництві обладнується залізобетонним компостним баком з кришкою.

Якщо в старих районах, де будинки забудовані щільно, нема де влаштувати компостну купу, то влаштовується районна. А нема і районної, то люди возять відходи за 10-15 кілометрів на сміттєзвалища, де є інша компостна купа. Туди потрапляють усі об’їдки. Я був свідком, коли людина в кошику привезла на інший кінець міста листя, яке общипала зі свого вазона. Поруч із кожною компостною купою є граблі, лопата, рукавички, бо кожен повинен, перед тим як вкинути в цю купу відходи, подрібнити їх. І вони дроблять. Такі ж купи є в школах, і дітей вчать з дитинства, як робити компост.

Виробники компосту там змагаються, у кого він кращий. І, знаєте, нас уже «добило» до кінця, коли ми потрапили до старенького подружжя,  яке біля свого приватного будинку має власну компостну купу, і ці люди, котрим під 80 років, дуже гордяться, що їхній компост найкращий у районі. Бачили б ви, як вони пишалися тим, що потрапили на міжнародний рівень і що до них приїхала делегація з України, щоб саме від них дізнатися, як робити компост. Їхній син написав книжку на цю тему і нині поїхав до Мексики, щоб передати цей досвід мексиканцям.

– А куди ж дівається компост?

– Фасується в мішки і продається. Я спитав, який зиск мають із цього мешканці, котрі подрібнюють органічні рештки і наповнюють компостні купи. По-перше, престиж, сказали мені. По-друге, відчуття гордості за те, що вони роблять користь для держави. А по-третє, грошей за продаж компосту вистачає на те, щоб раз на рік з’їздити на пікнік усією компанією, а другий раз піти перед новим роком у ресторан. Оце й усі зиски, які вони  мають. Та ентузіазм, з яким вони це роблять, просто вражає.

Із таких вражаючих моментів особливо запам’ятався  ще один. Наша група стояла на тротуарі в очікуванні автобуса, і повз нас їхав на велосипеді хлопчик. Він побачив на обочині папірчик, зупинився, зійшов з велосипеда, підняв його, кинув до урни і поїхав далі. Ми декілька хвилин стояли ошелешені й не могли говорити. Людей просто заціпило.

– Наші хлопчики так не роблять.

– Тому що й ми так не робимо. Безумовно, ситуацію потрібно змінювати.

Коли я спостерігав, з якою любов’ю швейцарці  ставляться до своєї держави, то переконувався, що вони заслужили на те, щоб так добре жити. Країна настільки вилизана і доглянута, що просто завидки беруть. Я заздрю їм по-білому і хотів би дожити до часу, щоб і в нас так було.

– Володимире Євгеновичу, то, може, воно й у нас не за горами, таке життя, якщо он біля Бармаків уже будується сміттєпереробний завод?

– Усе, що я побачив, зайвий раз переконало мене в тім, що ми обрали правильний напрям, домовившись спалювати сміття на цементному заводі. Навіть якби не було інших аргументів «за», то вистачило б того, що нам не доведеться будувати сміттєспалювальний завод, який коштує мільярд. А цей мільярд треба віддати чи через тариф, чи через бюджет, що однаково нереально. Порівняйте: на всю комунальну сферу України – дахи, труби, під’їзди – буде виділено в наступному році 400 мільйонів, а тут на один завод треба мільярд.
У нас, на щастя, є під боком цементний завод, який сам погодився переобладнати свої печі під сміття. Нам це не коштувало жодної копійки, отже, додаткового навантаження на тариф не буде. Вся Європа спалює сміття на цементних заводах. А де їх поблизу нема, там будують спеціальні сміттєспалювальні. Крім того всюди сміття досортовується вручну, що передбачено й нашим проектом.

– Отже, ми йдемо правильним шляхом. А які ще ідеї, запозичені там, ви бачите можливим застосувати в Рівному?

– Перше – навчитись компостувати. Ми зробили перший крок, збудувавши дві котельні на щепі.
І тепер ті зрізані дерева й гілки, які раніше спалювались у багаттях, підуть на паливо. А щоб не пропадало листя, яке в Європі перетворюється на компост, я вже дав доручення відповідним структурам, щоб відшукали ті місця, де можна організувати компостні збірники. Навіть якщо ми не будемо це продавати, то все одно буде користь, бо така цінна сировина не спалюватиметься, а послужить добривом. Друге: за зразком Швейцарії ми вирішили організувати збір трьох видів великогабаритних відходів у визначених місцях. Це – старі меблі, будівельне сміття і побутова техніка (зламані телевізори, холодильники тощо). Поставимо у мікрорайонах по три великі баки у вигляді кузовів, щоб люди залишали там свій непотріб, замість того щоб створювати стихійні звалища. Вивозити будемо безкоштовно, а вигода та, що буде чисто. І, звичайно, чекаємо запуску сміттєпереробного заводу, бо це дозволить не скидати на звалища цінні відходи, які можуть послужити вторинною сировиною.

– Володимире Євгеновичу, а ви вірите, що наші люди, викидаючи сміття, будуть його сортувати?

– Знаєте, навіть у Швейцарії це сталось не відразу. Завтра наш хлопчик, їдучи на велосипеді, навряд чи зупиниться, щоб підняти папірчик. А післязавтра це, можливо, й станеться. Починати потрібно зі школи. Бо людину в 50 років навряд чи можна перевчити. Хоча…  Та вплинути на молодь і зробити її більш відповідальною за чистоту в своєму місті – це, думаю, нам під силу.

Вважаю, що Рівне в цьому плані буде піонером, адже у нас фактично на виході будівництво сміттєпереробного заводу, і думаю, що наступного року почнемо спалювати сміття й на цементному.

– А чи не стане це спалювання новою загрозою для екології?

– Це оманлива пересторога. Я був на сміттєспалювальному заводі, який обслуговує територію на 300 тисяч мешканців, і довідався там про цікавий показник. Кількість діоксину, який отримують люди, котрі живуть поруч із заводом, за все їхнє життя менша, ніж отримає та людина, котра тиждень просидить у барі, де курять. Такі заводи мають удвічі менші викиди від тих, які допускаються навіть жорстким швейцарським законодавством. Щоб не було спекуляцій на тему спалювання сміття на цементному заводі, ми замовили незалежну екологічну експертизу, до якої залучили кафедри екології та містобудування нашого «водного» університету. Завдання стоїть таке: після спалювання сміття екологія в околицях цементного заводу має стати кращою, ніж вона була до цього.

– Спасибі за розмову.

Спілкувалася Людмила МОШНЯГА