У неділю – одна з найкривавіших дат в історії Рівного – 70-а річниця масової страти євреїв у Сосонках
Минуло 70 років із початку найбільшої трагедії і найбільшого злочину ХХ століття – розстрілів у Бабиному Яру в Києві. Наприкінці вересня – початку жовтня вся Україна згадувала жертв Бабиного Яру, людей різних національностей – українців, євреїв, росіян, циган. У листопаді 2011 року виповнюється 70 років ще одній страшній трагедії в історії України – масовій страті євреїв в урочищі Сосонки на околиці Рівного.
Перед початком Другої світової війни згідно з переписом населення 1931 року в Рівному і п’яти повітах краю мешкало 93644 євреї. Єврейське населення становило майже десять відсотків від загальної кількості всіх мешканців області. Коли Німеччина напала на Польщу і від того дня почалася небачена за всю історію людства війна, до нас потягнулися біженці. Кількість єврейського населення в краї почала зростати, їх стало близько 114 тисяч чоловік.
У Рівному напередодні Другої світової війни проживали 25 тисяч євреїв. Їх частка становила 43 відсотки від загальної кількості місцевого населення. У 1941 році їх кількість зросла до 28 тисяч. Основними заняттями євреїв були торгівля, ремесло, транспортні перевезення. Багато євреїв було також серед учителів, а їх відсоток серед місцевих медиків становив близько 60. Тобто єврейська громада Рівного напередодні війни відігравала вагому роль у соціально-економічному розвитку міста.
Наступ німецько-фашистських військ, що розпочався 22 червня 1941 року, був дуже стрімким. 28 червня 1941 року наше місто було окуповане і невдовзі стало центром рейхскомісаріату «Україна», що і прискорило ліквідацію єврейського населення. Уже на початку липня на околицях Рівного було знищено 400 чоловік, 300 з яких були євреями.
Для встановлення повного контролю над єврейським населенням міста 21 жовтня 1941 року був створений «юденрат» – єврейська рада, якій доручили скласти списки всіх місцевих євреїв. Ті з них, хто мав відповідну професійну підготовку, отримали робітничі книжки. Тільки члени єврейської ради мали право звертатися до німецької окупаційної влади.
Створили також єврейську службу порядку. В розпорядженні Рівненського гебітскомісара мета створення цього органу зазначалася так: «Створити єврейську службу порядку в складі 20 чоловік, щоб допомагати єврейській раді впроваджувати рішення німецьких влад». Не всім було під силу виконувати такі накази. Відомо, що перший голова єврейської ради М. Бергман та один із членів правління, Л. Сухарчук, у тому ж році покінчили життя самогубством, щоб не виконувати вимог німців.
Документи, які зберігаються в Державному архіві Рівненської області, переконливо свідчать про завчасну плановість знищення мирного єврейського населення, дозволяють відчути ту атмосферу, в якій довелося жити цим людям, очікуючи «остаточного розв’язання єврейського питання».
Із початком окупації міста все життя євреїв строго регламентувалося. Наказом гебітскомісара Беєра від 17 вересня 1941 року все єврейське населення зобов’язувалося носити спеціальний знак у формі жовтого кола, що відрізняв би їх від інших. Якщо єврей виходив на вулицю без цього знака, йому загрожувала смерть. Водночас були підготовлені документи щодо торгівлі в місті, оскільки значний сектор цієї сфери діяльності припадав саме на євреїв. Ці дрібні підприємства повинні були позначатися спеціальною вивіскою «Жидівське підприємство».
У подальшому оголошуються більш жорсткі розпорядження. Євреям без дозволу гебітскомісара заборонялося залишати місце постійного перебування, з їхніх господарств конфісковують усі речі з кольорових металів, усе рільниче знаряддя, списується вся їх земельна власність. «Належить списати всю жидівську земельну власність… Немає мови про самостійне жидівське господарювання в будучності… Картки перемолу не можуть бути видані жидам», – йдеться в циркулярах. Строго заборонялось укладання шлюбів з євреями. Євреям навіть забороняли користуватися послугами пошти. До початку 1942 року наказали переписати все єврейське майно. По суті, євреям не залишалося жодної можливості для приватного господарювання.
Ці розпорядження були, образно кажучи, прелюдією до страшної екзекуції, яку незабаром вчинили фашисти над мирним населенням. Наймасовіша акція геноциду єврейського народу на території нашої області відбулася 6 – 7 листопада 1941 року. За різними джерелами, в ті дні в урочищі Сосонки під Рівним було знищено від 17,5 до 21 тисячі євреїв.
5 листопада по всьому місту були розклеєні накази про те, що особи єврейської національності, які не мають спеціального посвідчення з місця роботи, разом з родинами зобов’язані з’явитися наступного дня, тобто 6 листопада, о 6-ій ранку на площу на Грабнику. Очевидці згадують, що людям дозволялося взяти із собою харчів на три дні, речі першої необхідності, тому більшість із них не думали, що йдуть на смерть, а надіялися, що їх відправляють до табору.
Йшов мокрий сніг, віяв пронизливий вітер, але крізь негоду тисячі людей ішли з усіх кінців міста до площі. Нікого, окрім євреїв, на вулицях не було, оскільки наказом гебітскомісара в місті був оголошений надзвичайний стан, було заборонено з’являтися на вулицях людям неєврейської національності.
Ось як згадувала події того дня Соломона Гешелівна Кусман: «Ранок 6-го листопада був похмурим. Під мокрим снігопадом почали збиратися люди. Старих, калік і дітей родичі вели попід руки. Матері на руках несли немовлят. З лікарень і клінік на ношах везли важкохворих. Сюди привели навіть жінку, яка народила в цю ніч дитину.
Усього в Рівненській області в 1941 – 1942 роках було вбито понад 107 тисяч євреїв, в тому числі понад 25 тисяч у 1941 та понад 82 тисячі в 1942 роках
Тисячі людей зібралися на площі. О десятій годині площу оточила німецька жандармерія. Всім присутнім наказали залишити свої речі. Центральними вулицями нескінченним потоком ішли матері й батьки, діти й старі. У натовпі був відомий хірург Коган. Він ішов у білому халаті. Фашистські іроди забрали його прямо з операційної. Він був не один. Поруч із ним ішли Натензон, Песле, Орловська і багато інших лікарів».
Коли люди дісталися Сосонок, їх партіями почали виводити з натовпу й підводити до викопаних ям. Там людей примушували роздягатись і вже голими йти по колодах, які були перекинуті через яму. Коли партія людей йшла по колоді, лунала черга з кулемета, і люди падали прямо в яму.
Практикували й інші способи вбивства – людей примушували підходити до ям і стріляли їм у потилицю. Інших ставили перед ямою на коліна і вбивали або примушували бігти до ями, і коли людина наближалася до рову, в неї стріляли. Дехто намагався тікати, але це було неможливо – суцільний ланцюг охоронців оточував усю місцевість. Коли втікати намагалися цілими групами, німці кидали гранати. Це було вбивство, справді поставлене на потік. У місті й далеко за його околицями два дні було чути розпачливі крики приречених на смерть.
Після цієї страшної акції в Рівному залишилося ще понад п’ять тисяч євреїв. Але їхня доля також була вирішена. Всіх євреїв згідно з розпорядженням д-ра Беєра від 30 січня 1942 року було переселено в гетто (прим. автора: гетто – частина території населеного пункту, виділена для примусового утримання осіб єврейської національності з метою їх ізоляції та подальшого знищення). У розпорядженні зазначалося: «Після 15.02.1942 проживання євреїв поза гетто заборонено». Для гетто виділили район у західній частині міста між сучасними вулицями Соборною і Пересопницькою. В Державному архіві Рівненської області було виявлено документ, в якому зазначена точна кількість людей в гетто станом на 8 травня 1942 року – 5200 осіб, з них 14 років і старших – 3 тисячі.
Гетто проіснувало недовго. Про страхітливу криваву акцію з його ліквідації засвідчив німецький інженер Г. Граббе, який в 1942 році був директором українського філіалу однієї німецької будівельної фірми в Здолбунові. Під час поїздки по будівельних об’єктах свого підприємства він опинився в Рівному, коли в ніч на 13 липня 1942 року було знищено 5 тисяч в’язнів Рівненського гетто.
Пізніше, 10 листопада 1945 року, під час виступу на Нюрнберзькому процесі він так згадував ті події: «13 липня близько 22-ї години українські поліцаї під керівництвом есесівців оточили Рівненське гетто і встановили навколо нього прожектори. Розділившись на невеликі групи, поліцейські та есесівці вривалися в будинки, ударами прикладів вибивали двері, якщо їх не відкривали достатньо швидко, чи кидали у вікна гранати… Лунали крики жінок, котрі кликали дітей, і крики дітей, які загубили батьків. Та це мало хвилювало есесівців. Вони били нещасних і гнали їх бігом у бік вокзалу, де вже чекав товарний поїзд. Людей заштовхували у вагони. Над усім цим стояв несамовитий плач жінок і дітей, чулися звуки ударів і пострілів».
Їх привезли двома ешелонами і погнали на місце страти неподалік від Костополя. Це дивовижно гарне місце серед розкішного лісу й нині вражає своєю первозданною красою. Тільки занімілий пам’ятник безвинним жертвам – свідчення трагедії, яка тут сталася.
Так було знищено не тільки Рівненське гетто, такої ж долі зазнали і гетто у Березному, Висоцьку, Вербі, Деражному, Дубні, Здолбунові, Корці, Костополі, Млинові, Острозі, Сарнах.
Усього в Рівненській області в 1941 – 1942 роках було вбито понад 107 тисяч євреїв, в тому числі понад 25 тисяч у 1941 та понад 82 тисячі в 1942 роках.
Згадаймо й інших жертв фашистських звірств у Рівному
За свідченнями судово-медичної експертизи, яку було проведено за дорученням Надзвичайної державної комісії з розслідування злочинів німецьких окупантів невдовзі після звільнення нашого міста, «у м. Рівне і його околицях виявлено понад 100 тисяч розстріляних і закатованих німцями мирних радянських громадян і військовополонених, з них:
а) в м. Рівне, на Білій вулиці, біля дров’яного складу – 49 тисяч;
б) в м. Рівне, на вул. Білій, на городі – 32,5 тисячі;
в) в с. Сосонки – 17,5 тисячі;
г) в кар’єрах біля с. Видумка – 3 тисячі;
д) на території тюрми м. Рівне – 500…».
Пам’ять про загиблих живе у наших серцях, у серцях всіх тих, у кого є Пам’ять, Совість, Скорбота, Біль.
Людмила ЛЕОНОВА,
начальник відділу Державного архіву Рівненської області