Щойно почавши читати «Мексиканські хроніки» Максима Кідрука, зрозуміла, що маю нагоду відкрити для себе нове, а головне – молоде ім’я в українській літературі. По завершенні прочитання цієї книги й читаючи вже наступну – «Подорож на Пуп Землі», утвердилася у своєму здогаді. І щиро зраділа, бо хоча автор уже не мешкає в Рівному, але ж він таки наш!
Мені імпонувало все: і стиль оповіді, її динаміка, гумор та іронія (думаю, спадкові, адже його батько – знаний гуморист Іван Кидрук), а ще – за наявності «стьобу» відсутність матюків. Ну і, звісно, пізнавальна цінність творів. Усе це в комплексі дає право стверджувати, що книги про мандри Максима Кідрука цікаві для людей будь-якого віку, а для молоді мають стати настільними, позаяк хоча далеко не всі візьмуть приклад з автора і проміняють перспективу непоганої кар’єри на здійснення мрії дитинства, однак позитивний заряд енергії, наявний у творах, здатний слугувати стимулом навіть «лузерам».
Долання героєм різноманітних перешкод у чужих світах і досягнення ним мети підносять його до рангу справді героя, то більше, що пригоди аж ніяк не вигадані. Але чи не найголовніше – висновок, який зробить читач: цей світ ще не зовсім «кінчений», тобто закостеніло-прагматичний, у ньому ще існує те, що виносить людський дух за рамки буденного – романтика. Та сама, притаманна творам Джека Лондона, Майн Ріда та іншим улюбленим письменникам Максима, про яких він згадує у своєму інтерв’ю. Безсумнівно, класики варті усіляких похвал, покоління й покоління зачитувалися ними, надто ж О. Генрі та Марком Твеном.
Але от саме з цього місця детальніше. Бо відповіді на подальші запитання інтерв’юера стосовно того, що може навернути сучасну молодь до книги, і, як продовження теми – про Спілку письменників, викликають бажання подискутувати.
Справа навіть не в тім, що огульно всі спілчани зметені в одну купу категоричною заявою: «Те, що пишуть спілчани, це глухий кут. Вони консервуються у власному соку».
Не буду розводитися про те, що для такого твердження треба прочитати твори якщо не всіх двох тисяч нині сущих спілчан (а скільки ж відійшло!), то принаймні частини, найвідоміших (хоча поняття «відомий» – далеко не критерій, це питання «розкрутки», що зрозуміло). Тому що навіть у цьому (фантастичному) випадку герой інтерв’ю цілком може залишитися на своїх позиціях, якщо для нього поняття літератури зводиться лише до розважальності.
Щодо доцільності існування самої Спілки, то стільки вже навіть авторкою написано і сказано – в зубах нав’язло. Зазначимо лише побіжно, що практично в кожній країні митці гуртуються, створюючи свої спілки (осередки, цехи, школи, академії – назвіть як завгодно, суть від цього не змінюється, бо в основі – спілкування із собі подібними), а художня література – це таки мистецтво.
Власне, це і є ключове слово.
Розважальна література – лише один із видів белетристики, легке «чтиво». За твори, написані в цьому жанрі, Нобелівську премію не присуджують – присуджують за поезію, за високохудожню прозу. А оскільки ця премія і сьогодні залишається найпрестижнішою, то очевидно, що світ поки ще цінує справжнє мистецтво слова, і твердження нашого молодого письменника про те, що література «тепер більш сприймається у розважальному плані», м’яко кажучи, не зовсім відповідає дійсності. Поки існує людство, доти будуть народжуватись як літератори, так і читачі з тонким відчуттям слова, які до списку своїх улюблених письменників, якщо вже брати американську літературу, на якій зростав Максим, віднесуть Уоррена, Фіцжеральда, Гемінґвея і навіть Фолкнера, вчитатись у якого так само непросто, як у француза Марселя Пруста чи в українця Євгена Пашковського, зате яке задоволення отримає досвідчений читач!
Утім, сказане зовсім не означає, що порада Максима Кідрука для молоді читати книги розважального характеру – неслушна. Якщо йдеться про справді хороші твори і якщо це наверне їх до читання, то – на здоров’я. Думається, що згодом, через десяток-другий літ, можливо, й раніше, у них, як і в самого Максима, відбудеться переоцінка цінностей. На той час він сам уже їздитиме на «Порше» з відкидним верхом, а отже, українська стане популярною.
Лідія РИБЕНКО,
голова Рівненської письменницької організації