Максим Кідрук: «Питання не в тому, чому я поїхав зі Швеції, а в тому, чому я мав там залишитись»

Це – продовження тієї розмови з нашим земляком Максимом Кідруком, перша частина якої була опублікована в нашій газеті 22 вересня під заголовком «Максим Кідрук: Українська мова стане популярною, коли нею заговорять ті, хто їздить на “Порше”». Перша частина інтерв’ю ви­кликала жвавий інтерес читачів «Семи днів» до особистості і творчості нашого земляка, чиє ім’я в сучасній українській літературі вже стало синонімом швидкого успіху. Отже, нині публікуємо той шматок надзвичайно цікавого діалогу нашого кореспондента з Максимом Кідруком, який залишився поза рамками першої публікації.

– Максиме, ви мали змогу залишитись працювати в престижному виші у Швеції. Ви побували у двадцяти шести країнах і набули друзів по всьому світу, де завдяки гарному знанню мови почуваєтеся, наче риба у воді. Ви – до деякої міри космополіт. То чи немає у вас планів осісти десь на Заході? У нас багато хто нині каже, що в Україні робити нічого. І багато хто дивується, чому не їдуть ті, хто має такі можливості? Ви були там прийняті, але все покинули і повернулися.

– Я з іншого покоління. Ріс в Україні. Мої перші усвідомлені спогади – це путч. Мама в шоці бігає по квартирі і переживає, що буде з бабусею, бо в неї хворе серце і вона може не пережити, що розвалюється Союз. Тому для мене це не питання. Як це чому я звідти поїхав? А чому я мав залишитися? Так, я зміг би там зробити кар’єру, але до кінця днів був би там чужаком. Була б якась тусовка з емігрантів, ну то й що? Як би я там жив? Там нецікаво, нудно. Це навіть не обговорюється. Мій дім – тут.

– А куди ви збираєтесь найближчим часом помандрувати? Адже збираєтесь?

– Збираюся. В Анголу й Намібію. Є в Києві один чоловік, який читає всі мої книги. Він має товариша, котрий живе у столиці Анголи Луанді й працює там на американську нафтову компанію. Влітку він приїжджав сюди. Ми познайомились, тож він тепер запрошує мене до Анголи. Запрошення я вже отримав і тепер збираюся до посольства в Москву подавати документи на візу. Отже, моя наступна подорож почнеться якраз на католицьке Різдво. Заодно з Анголою побуваю в Намібії, бо Намібія на карті якраз під Анголою, і я давно хотів там побувати.

– Чорний континент ви справді ще ґрунтовно не освоїли.

– Тепер освою. У Намібії дуже багато цікавого. Можу говорити про це годинами. Мене там цікавлять пустеля Наміб і берег Скелетів, біля якого через постійні тумани і швидкі течії кораблі часто потрапляють у катастрофи. За рахунок того, що вітер жене пісок у бік океану, берег постійно пересувається, і то такими швидкими темпами, що деякі кораблі уже лежать у піску за тридцять метрів від узбережжя. Крім того, там є пустельні слони, існування яких не було підтверджене до 1990 року. Люди вважали, що це міф, доки один натураліст їх не вислідив і сфотографував. Там є Гоба – найбільший знайдений на нашій планеті метеорит. Цільний шматок заліза вагою 66 тонн, який прилетів звідти (Максим показує пальцем угору, – авт.). І це все в одній країні. Чим не привід, щоб туди поїхати?

– Максиме, ви, бува, забираєтесь у такі віддалені місця, де цивілізація й не ночувала. Як вам вдається знаходити спільну мову з аборигенами, для яких англійська – все одно що для нас мова кечуа?

– Усі ми люди. Жодного разу не було, щоб я з кимось не порозумівся. Крім Китаю. Це зовсім інший менталітет. Там жодним чином у глибинці, де англійської не знають, без перекладача обійтися не можна. У китайців зовсім інші цінності. Спільну мову знайти з ними складно. Не те що з людьми в Латинській Америці. Я побував у Перу в таких місцевостях, де не знають ні англійської, ні іспанської, а досі спілкуються кечуа – мовою інків, проте порозумівся з тамтешніми людьми. Хтось знає англійське слово, хтось іспанське, є ще миги, жести. Якщо ти кмітливий, то зрозуміти, що хоче сказати людина, можна. Особливо в Латинській Америці.

Трішки важче було в пустелі Сахара. Там бедуїни, бербери, які живуть в оазах і перебувають на своїй хвилі. Але й з ними порозумітися можна. Тільки не в Китаї. Решта світу має бодай окремі спільні базові цінності, чи сприйняття світу. Наприклад, араби і ми. А в китайців усе своє. Я їх так і не збагнув, і вони мене не надихнули, щоб писати про Китай.

– А що вас нині надихає?

– Пишу технотрилер. Це те, що я насправді хотів писати завжди. Та література, яка мені завжди подобалась. У нас про цей жанр мало хто знає. А як знає, то не задумується над тим, що це саме він. Найвідоміший технотрилер у світі «Парк юрського періоду». Безперечно, більшість українців чули про фільм під такою назвою, але не про роман Майкла Крайтона, за яким цей фільм поставлено. Фільм ненавиджу, тому що Стівен Спілберг узяв книгу Крайтона і зробив з неї тупенький трилер, який зводиться до того, що повсюди бігають динозаври, а головний герой у найбільш непідхожий момент наступає на пищалку. У Крайтона була вкладена в цю книгу шикарна філософія про те, що може статися з людством, якщо бездумно гратися в технології.

Трилер – це не фантастика. Технотрилер описує наукову проблему з достовірним обґрунтуванням і події, які через цю проблему можуть статися буквально завтра.

Крайтон, за романом якого було знято ще один відомий у нас фільм – «Основний інстинкт», – неперевершений майстер трилера. Він – мій улюблений автор, і я не можу зрозуміти, чому його книги в нас не перекладають і не видають, тоді коли в усьому світі вони видані загальним тиражем 110 мільйонів примірників. Але його ні українською, ні російською знайти не можна.

– А ви читали його анг­лійською?

– Так. 2004 року він помер, і ніша, яка утворилася в літературі з цією смертю, досі не заповнена. Є Ден Браун, чиї трилери базуються на якихось історичних таємницях. А технотрилерів, які базуються на науковій проблематиці, після Крайтона ніхто не створив. Я реально вірю в успіх цього жанру. Це завжди цікаво, бо проникнення в наукові проблеми дає таку реалістичність, що ти насправді відчуваєш страх і переймаєшся тим, що відбувається в книзі. Я б того не писав, якби на те не ставив.

– Але це не слізливий жіночий роман, він вимагає потужного інтелекту.

– Крайтон видавав роман раз на п’ять років. Але перші тиражі вимірювались мільйонами. 2-2,5-мільйонні тиражі буквально зміталися з полиць. Інтелект, про який ви кажете, чи, точніше, знання у тій чи іншій сфері він набував, коли протягом отих п’яти років занурювався в якесь середовище, причетне до певної галузі знань. Влаштовувався лаборантом чи іншим якимось співробітником із молодшого персоналу, придивлявся, що та як, задавав питання, а потім писав свій роман.

– Ви також підете цим шляхом?

– Ні.

– Нема такого бажання?

– Бажання є. Але поки що обходжуся тим, що у мене є консультанти. Крім того, Крайтон не був науковцем, а я всю цю кухню пройшов, хоча й не маю титулів. Але наукове підгрунтя маю. Знаю, що таке метод, як усе треба подати, розписати, бо я сам писав наукові книжки. Хімік, звичайно, з мене слабенький. Але в мене є ідея, я з нею іду до моєї консультантки-хіміка, і вона мені пропонує статті з цієї проблематики, які перечитую, щоб зрозуміти тему.

– Максиме, а якій проблемі присвячено ваш технотрилер?

– Це перша моя велика книга, яку я пишу вже досить довго і до кінця року планую закінчити…

– А досить довго це для вас скільки?

– Ну, пишу його десь із лютого. Так-от, події будуть закручені на основі нанотехнологій. Причому тут буде прив’язка також до хімії, людської психології та програмування. Тому мене й консультують мій товариш лікар-фізіолог, моя однокласниця, яка нині є кандидатом технічних наук і працює в Академії наук і паралельно – в дуже крутій хімічній лабораторії, а також психіатр. Мене цікавить питання підсвідомого в людині і перехід дитини до самосвідомості, до усвідомлення свого «я». От вона щось ламає і усвідомлює, що це зламала саме вона, бо до трьох років вона існує радше як об’єкт у свідомості дорослих. У романі багато з тим буде пов’язано. До речі, основні події роману відбуваються в пустелі Атакама, найсухішій пустелі на землі.

– Чому саме там?

– Бо я там був і достовірно можу те місце описати. І мені потрібно було зробити лабораторію, яка була б повністю відрізана від решти світу. Так-от, там є міжнародна група вчених, серед яких задіяний у цій програмі молодий українець-програміст. Він мав одружуватися, але його викликають з Києва і платять великі гроші за те, щоб він увійшов до групи людей, які працюють у лабораторії. У хлопця виникає конф­лікт з його дівчиною, та він усе ж їде. А потім стається техногенна катастрофа, через яку зникає зв’язок лабораторії з рештою світу, і ось ці вчені там самі собі варяться. Нанотехнології – унікальна річ. У даному разі мова йде про нанороботів, про мікроскопічні організми, які можуть відтворювати самі себе.

– А як буде називатись ваша нова книга?

– Робоча назва «БОТ».

– Наступне питання, можливо, не зовсім зручне, але я його все ж задам. Як нині оцінюється письменницький труд? За нього можна прожити?

– На дикому Заході еквівалент успішності людини полягав у тім, як швидко вона стріляє. У нашому суспільстві еквівалент успішності – це гроші. Те, скільки ти заробляєш, свідчить про те, наскільки ти потрібен для сучасного суспільства. Тому, звичайно, я пишу й для того, щоб отримати гроші. Видати книжку, щоб її роздати і потішити своє марнославство, як це робить багато хто? Я цього не розумію. Хто такі книги читає? Якщо мої книги продають по сорок, а в Києві й до п’ятдесяти гривень, то значить вони людям потрібні. Бо людина не платить гроші за те, що їй не потрібно. Читач голосує за книгу грошима, що б там не говорили. Інша справа, що це дуже велика робота, щоб її купили. Але реально письменницькою працею можна жити. Є Шкляр, який буквально за півроку продав накладом 120 тисяч «Чорного ворона». Хіба ці книги купили заради сувенірів? У мене перший наклад 6 тисяч примірників (це притому, що я в цій справі всього два роки кручусь), і він уже майже розпроданий. Це не такі великі гроші, я за них не куплю якусь круту тачку, але жити за ці гроші можна.

– Але хочеться жити добре.

– Для цього треба, щоб твої книги вийшли за кордон. Література – це така справа: або пан, або пропав. Якщо ти ви­стрелиш за кордон, як вистрелив Курков, тоді пан. Він достукався до видавництв за рубежем і тепер має дуже солідні гроші, які дозволили йому купити дві розкішні квартири в Києві, причому навіть у центрі навпроти Софії Київської. То уявіть, які для цього потрібні гроші.

– А ви не плануєте стукати у двері закордонних видавництв?

– Скажу вам по секрету: я вже замовив переклад свого трилера на англійську.

– Ясно. Максиме, а муки творчості вам знайомі? Як змусити себе так багато писати? Бо це таки багато – шість романів практично за два роки.

– Які муки? Це просто робота. Зараз я читаю біографію Стівена Кінга, чиї книги вийшли у світ загальним тиражем 350 мільйонів примірників. Уявляєте? У нього був дуже важкий період, коли він починав, а тепер це мега-багата людина. Коли йому задали подібне запитання про талант, про муки творчості, він відповів просто: «Немає ніякого таланту. Формула дуже проста: 6-7 годин на день читання і писання. Не зупинятися, поки ти не напишеш за день 2 тисячі слів, або 13-14 тисяч знаків. Якщо ви не можете цього зробити, не очікуйте, що досягнете в цьому якихось визначних результатів. Крапка». Я стараюсь цьому слідувати. Безумовно, це непросто. Але коли ти ви­йдеш на цей рівень, то сам відчуваєш, що ростеш.

– Декому для такої роботи потрібен допінг.

– Стівен Кінг за свою першу книгу отримав гонорар у 2,5 тисячі доларів. А за написання третьої йому видали 8 мільйонів доларів авансу. Для нього до­пінгом був алкоголь. Кінг розповідає, що до одинадцятої ранку вже випивав три пляшки пива. Потім зав’язав, та все ж його допінг – це алкоголь. Для мене це – музика. Шукаю щораз нові рокові групи, втикаю навушники і пишу-пишу-пишу. Це мене підзадорює. Іноді така робота доводить до сказу, але й приносить задоволення, коли бачиш результат.

– Результати вражаючі, коли зважити, що вам усього 27 років.

– Нічого вражаючого. Звичайний плановий підхід. Ніякого таланту, читаю біографію Кінга і роблю, як він.

– Головне, що ви захотіли робити.

– А знаєте, з чого почалось? З того, що я сидів на посвяті у студенти «водника» і мене така брала заздрість до чувака, якому в той день вручали грамоту за третє місце в олімпіаді! Всі люди заздрять. Але неадекватних просто жаба душить, а адекватні стають перед дзеркалом і кажуть собі: «Окей! А що не так?» Я отак подивився на себе і став працювати. Не знаю, чи хтось зі студентів притяг до «водника» стільки усіляких грамот, кубків і медалей, як я. Так само сьогодні дивлюся на Кінга і його супертиражі. Він починав значно пізніше за мене. До тридцяти років він був ніхто. Його формула – 2 тисячі слів на день – це і є запорука успіху.

– А що для вас успіх, Максиме? Слава? Гроші?

– Важко сказати. Я ніколи не писав би, якби це комусь не було потрібно. Для мене важливе визнання читачів, які пишуть відгуки, приходять на зустрічі, дарують зворушливі знаки уваги. От у Харкові притягли на зустріч величезний торт, а в Тернополі просто підійшли і подарували банку маслин. Вони ж зробили це не просто так, а тому, що їх спонукали до цього мої книги.

– Що ж, тоді чекатимемо від вас нових книг.

Людмила МОШНЯГА