Лікар від Бога Борис Квашенко

Таке визнання люди дарують мало кому. У світила рівненської медицини Бориса Квашенка воно було. Вдячну пам’ять про нього, унікального лікаря, який практикував майже до 90 років, зберігають тисячі рівнянок, які завдяки йому почули на свою адресу слово «мама». Якби не він, тисячі дітей просто не прийшли б у цей світ. Без тих сучасних хімічних препаратів і електронного обладнання, якими оснащена сучасна медицина, він творив такі дива, наче його розум і руки справді направляв сам Бог.

День смерті

Настав ранок світлого Христового Воскресіння 2008 року. «Вот сейчас все соберемся, разговеемся свяченым. Радость то какая!» – це були останні слова християнина, який прожив у цьому світі майже 95 років і мав щастя на Великдень відійти у вічність. Кажуть люди, які вмирають на Великдень, потрапляють простісінько до раю, бо в ці дні там відкриті ворота. Бориса Квашенка це не стосується. У який би день він не помер, Бог відчинив би перед ним ці ворота.

Борис Костянтинович Квашенко – це ім’я добре пам’ятають тисячі рівнян і завжди згадують його із вдячністю і любов’ю. Це був справді лікар і вчений із рівненським корінням. Дякую Богові і долі, що в 2006 році я встигла записати спогади Б. К. Квашенка, які й лягли в основу цього біографічного нарису.

День народження

Його поява у цей світ мала якесь магічне знамення. Подобеди (таким було прізвище діда Бориса Квашенка по матері) мешкали в своєму родовому будинку на В’язничній (тепер вулиця Пушкіна). У невеличкій кімнаті на другому поверсі старовинного дерев’яного будинку лежала вагітна жінка, а за вікнами йшов дощ, розрізали небо блискавиці. Раптом до кімнати залетіла кульова блискавка. Ця неземна вогневиця пропливла під ліжком породіллі і спокійно вилетіла знову в інше вікно. Від жаху в жінки розпочались пологи, і вночі на світ з’явився її перший та єдиний син, якого назвали Борисом. Це було 6 серпня 1913 року.

Родове гніздо

Усе життя родина Квашенків жила в батьківському домі, побудованому на початку ХХ століття дідом Бориса Костянтиновича – Степаном Мартиновичем Подобедом. Судовий чиновник Подобед, який отримав юридичну освіту в Москві, у 1911 році прибув до Рівного. Придбавши землю у власника міста князя Любомирського, він почав будувати власний будинок неподалік в’язниці. З Москви Степан Мартинович приїхав з дружиною Людмилою Дмитрівною (Патрикеєвою) і старшою донькою Євгенією. Тут у них народилися ще дві доньки – Фатіна і Раїса.

Будинок Подобедів цікавий і за особливим архітектурним рішенням двоповерхової будови з гостроверхими дашками, з численними кімнатами та балконами, і за технологією дерев’яного будівництва – кожна дошка для утеплення була обмотана соломою, а зовні стіни були вкриті штукатуркою. Нині цей столітній будинок, хоча й збережений, але зазнав значних змін після ремонту – зовнішні стіни вкриті синтетичною білою «вагонкою», з’явилися пластикові вікна, добудовані інші приміщення.

Нинішнім господарям на початку ХХІ століття було значно простіше і дешевше будь-як відремонтувати віковий будинок, аніж реставрувати старовину, якої, на жаль, у Рівному залишилося мало. Коли Подобеди розпочинали будівництво, то поруч було лише два будинки – дерев’яний на сучасній вулиці Малий Узвіз і будинок напроти, в якому мешкав священик Іполит Ярмолович. В будинку, де тепер розміщене Управління МВС у Рівненській області, в 1900 році клопотаннями міського голови Буховича та відомого мецената барона Штейнгеля була відкрита ро­сійська жіноча гімназія, а в 20-30-і роки минулого століття там розміщувалася польська державна гімназія імені Тадеуша Костюшка, яка в той час мала два поверхи.

Зять Подобедів, майбутній батько Бориса Костянтин Силуанович Квашенко, був родом з містечка Володимирець, із сім’ї лісника. Діти Силуана, яких у сім’ї було п’ятеро, мали хороші здібності до навчання. Усі троє дочок вчителювали. Одна із сестер, Лідія, вийшла заміж за естонця, виїхала на батьківщину чоловіка і стала письменницею. Її ім’я – Лідія Силуанівна Компус – в Естонії досить відоме. Старшого сина Костянтина батько відправив на навчання до Рівного в чоловічу гімназію, яку він успішно закінчив, а після того поїхав до Петербурга, де здобував освіту в престижному Петербурзькому політехнічному інституті. Приїхавши до Рівного, Костянтин Квашенко одружився з Фатіною Подобед. Молода пара разом повернулася до Петербурга, щоб завершити навчання, а маленького сина Бориса залишили доглядати батькам Фатіни.

Усі плани зруйнував більшовицький переворот у Росії. Квашенки повертаються до Рівного – до сина і батьків. Костянтин Силуанович Квашенко решту свого життя прожив у Рівному. Працював викладачем математики – спочатку в польській, потім російській гімназіях, а останні роки – у залізничній школі № 3. Його останнім прихистком стало кладовище «Грабник», де він лежить поруч із дружиною та її батьками.

Дорогою лікаря

Свого єдиного сина Бориса батьки віддали на навчання спочатку до російської приватної гімназії, яка в той час містилась у парку Любомирського, а потім батько перевів його в польську державну гімназію, де сам був викладачем.

Зі спогадів Бориса Квашенка: «Закінчив я гімназію в шістнадцять років. Батько мій був розумною людиною. Він вирішив, що добре було б сина вивчити на лікаря. Це було повністю рішення мого батька, за що я йому вдячний досі. А мені було все одно, куди йти вчитись далі. Найкраще я знав математику, адже гімназія була математичного профілю. Та для навчання в медичному інституті потрібні були знання латини, отже, батько найняв мені хорошого репетитора, завдяки якому я екстерном здав цей предмет. Відправили документи в медичний інститут в Познані і за конкурсом документів мене прийняли. Медичний інститут в Познані тоді (як і тепер) вважався одним із найкращих. Я одержав диплом лікаря і міг працювати за будь-яким фахом, але раніше треба було пройти річну практику. Я обрав спеціалізацію “хірургія”. Практику проходив у лікарні села Тютьковичі. Тоді це була обласна лікарня. Приміщення було, звичайно, бідненьке, але лікарі були сильні. Головним лікарем і одночасно хірургом тут був Томашевич. Був ще прекрасний хірург Барановський. Авторитет лікаря тоді залежав від того, як його оцінювало населення. Чудовий лікар єврей Сегал працював у цій лікарні, а жив він на вулиці Поштовій, де нині обласна стоматологічна поліклініка. Це був його власний будинок, де він також і приймав пацієнтів. “Старий Сегал” – так його називали в Рівному. Він усі спеціальності в медицині знав. Навіть говірка в місті була: “Жоден єврей у Рівному не помирав, поки його не оглянув Сегал”».

Напередодні Другої світової війни 26-річний лікар Борис Квашенко починає працювати у Рівному в пологовому будинку на вулиці Бандурського (нині Михайла Драгоманова, 9). Головним лікарем цієї лікарні був
М. М. Прохоров. У довоєнному Рівному лікарі Прохорови мали значний авторитет. Лікарями працювали батько і син. Їхній будинок стояв на вулиці Словацького (нині тут розміщується паспортний стіл).

Зі спогадів Бориса Квашенка: «Старший Прохоров приїхав до Рівного під час Першої світової війни. Він був хірургом і акушером-гінекологом: пологи приймав, операції робив. То великий авторитет був. Молодший Прохоров, який теж закінчив медичний інститут у Познані, як і я, був акушером-гінекологом. І батька, і сина звали однаково – Микола Миколайович. Старший Прохоров помер у Рівному і похований на кладовищі “Грабник”. А молодший із початком війни був мобілізований на фронт і став головним лікарем Війська Польського під командуванням генерала Андерса. Андерс був начальником гарнізону в Рівному. А в гарнізоні був шпиталь, у якому працював Прохоров. Ось так вони й познайомились. Разом вони потрапили в Англію, де формувались частини Війська Польського. Після війни Прохоров повернувся в Познань, працював лікарем, захистив докторську дисертацію, отримав звання професора. Його направили до Щеціна, де він завідував медичною кафедрою. У цьому місті М. М. Прохоров і помер. Його дружина і син виїхали до США».

Коли розпочалася Друга світова війна, Бориса Квашенка теж мобілізували до польського війська як лікаря і направили спочатку в Люблін, а згодом – у військовий госпіталь до Луцька.

Зі спогадів Бориса Квашенка: «Госпіталь німці бомбардували двічі на добу – о шостій годині ранку і о шостій вечора – хоч годинник по тих бомбах звіряй. Було, що бомби падали, коли ми стояли за операційним столом. Ось тоді я й завів борід­ку, бо голитись було ніколи. Війна в 1939 році тут тривала лише місяць, а далі почалось безвладдя, і я разом із медиками-земляками пішки при­йшов із Луцька до Рівного».

Супутницею його життя стала медична сестра Софія Рембелінська, з якою вони обвінчались у Свято-­Воскресенському соборі в 1938 році. У них народилося дві доньки – Ірина і Єлизавета, які успадкували батькову професію, стали лікарями.

За часів німецької окупації лікарня на сучасній вулиці Драгоманова слугувала лише окупантам. Фашисти дали персоналу 24 години, щоб залишити медичний заклад. Квашенко разом із відомим рівненським лікарем Раєвським у той час починає працювати в лікарні на вулиці Дворецькій.

Зі спогадів Бориса Квашенка: «У війну мало народжували дітей. Німці до нашої лікарні звертались рідко. Ми допомагали місцевому населенню. Пам’ятаю випадок, коли якийсь німець привіз у нашу лікарню хвору жінку, яку треба було терміново оперувати. Він чомусь опікувався нею. Коли ми стали готувати її до операції, вона сказала: “Лікарю, не оперуйте мене, я – єврейка, мені все одно помирати”».

У повоєнному 1946 році Квашенко організував у Рівному пологовий будинок на 60 ліжок, де був головним лікарем і ординатором одночасно. Борис Костянтинович 36 років працював головним акушером-гінекологом нашої області, залишаючись безпартійним, що на той час було рідкістю. Однак високий професіоналізм лікаря Квашенка був основним підтвердженням його абсолютного авторитету серед пацієнтів і керівництва медичної галузі області.

Рівненський лікар-практик збагачував медичну науку своїми досягненнями і відкриттями в галузі гінекології та акушерства. У 1968 році він став першим доктором медичних наук на Рівненщині. Борис Костянтинович проводив унікальні ювелірні операції, рятуючи жінок, повертаючи їм повноцінне життя.

Борис Квашенко впродовж своєї медичної діяльності опублікував понад 60 наукових робіт, три монографії, був учасником різноманітних наукових конференцій і симпозіумів. Його ім’я було відомим не лише в Україні, а й за рубежем.

Не дуже щедрими на нагороди і відзнаки цьому унікальному лікареві були радянські урядовці. Та й незалежна Україна не переймалася його заслугами. Серед дипломів і грамот найвищою є відзнака «Відмінник охорони здоров’я». А в 1998 році польський уряд вручив Борисові Квашенку медаль «За участь в оборонній війні 1939 року».

За довгу медичну практику (а працював лікар Квашенко майже до 90 років!) він завжди залишався вірним обраному шляхові, надаючи допомогу жінкам, рятуючи тяжкохворих, даючи шанс для життя майбутнім поколінням. Тисячі жінок завдячують саме йому за подаровану радість материнства.

Вдячність на все життя

Із сім`ї Бориса і Софії Квашенків започаткувалася майбутня медична династія

До глибокої старості дожила в селищі Квасилів Марія Степанівна Долганська. Усе своє життя в щоденних молитвах вона згадувала ім’я Бориса Квашенка, який у 1954 році врятував життя їй і двом її синочкам-близнятам. Жінка жила в селі Будераж Здолбунівського району. Місцеві лікарі були в розпачі перед тяжким перебігом вагітності 28-річної жінки. Вони не давали надії на життя її ненародженим дітям, та й не мали віри у порятунок самої матері. На виклик з Рівного до Здолбунова приїхав сам головний акушер-гінеколог Рівненського відділу охорони здоров’я Квашенко і прийняв єдине правильне рішення – оперувати. Борис Костянтинович провів операцію фахово, отже, і малюки, які мали на двох лише 3 кілограми, увійшли в цей світ здоровими. Це було в той час, коли про апаратуру для виходжування недоношених дітей ніхто не мав жодного уявлення. Після тяжких пологів лікар навідував жінку, ще довго тримав її під своїм наглядом. І жодного разу не взяв подарунків, які намагалася дати йому вдячна мати. Попросив лише подарувати йому фотографію своїх здорових малюків. Дізнавшись про смерть лікаря у 2008 році, Марія Степанівна гірко сприйняла цю звістку і просила дітей занести на його могилу від неї вишитий рушник і ніколи не забувати стежки до місця його спочинку. Ось такою є справжня вдячність лікареві, яку проносять через усе життя.

Галина ДАНИЛЬЧУК,
завідувачка відділу Рівненського краєзнавчого музею