Максим Кідрук: Українська мова стане популярною, коли нею заговорять ті, хто їздить на «Порше»

Признаюся чесно, це вперше я розгубилася, з чого почати, чим закінчити і як усе помістити в рамках рядового інтерв’ю в газеті. Бо мій співрозмовник Максим Кідрук – людина настільки різнобічна і продуктивна, стільки цікавого вмістилося в його житті довжиною всього 27 років, а точніше, не вмістилося, а він сам стільки усього зробив і так дощенту заповнив своє життя роботою, досягненнями в ній, далекими подорожами і небезпечними пригодами, що годі все це переказати.

Отже, я й не намагатимуся те все, що встигла дізнатися про Макса під час нашого з ним спілкування в редакції, втиснути в це інтерв’ю, а дам цій річці можливість пливти своїм руслом, куди допливе. А що залишиться на березі, нехай собі там і буде. Можливо, воно ще пригодиться, бо, сподіваюся, ця публікація не остання. Максим у Рівному попри свій надто щільний графік буває – навідує батьків – пенсіонерів Ніну Сергіївну та Івана Миколайовича. Отож, сподіваюся, нагода зустрітися з ним, щоб дізнатися про його нові досягнення, ще буде.

Дивна традиція, але вона є: про людину найменше знають там, де її корені. Максим Кідрук уже здобув визнання, як один з найцікавіших авторів сучасної української літератури, в письменницькому і читацькому середовищі Києва, Львова, Харкова, Одеси та інших великих українських міст, де його книги розкуповують просто шаленими темпами, а в рідному місті про нього знають небагато. Щоб заповнити цю прогалину, наведемо про нього деякі довідкові дані.

– Максе, як вас можна представити?

– Письменник, мандрівник.

– Давайте я задам вам трохи незручне питання. З точки зору звичайної людини, особливо ж людини старшого покоління, ви зробили дивну річ, яку дехто назве навіть дурістю, – пішли з аспірантури одного з найпрестижніших університетів країни, де перед вами розкривалася блискуча наукова кар’­єра, практично в нікуди, на вільний хліб. Чому?

– Так, я викладав у КПІ, і мені це страшно не подобалось. Батько, коли я з ним ділився цим, дивувався. «Ти знаєш, скільки є людей, які хочуть викладати в КПІ?» – казав він. А мені просто не хочеться все життя протирати штани на кафедрі. Не кажу, що воно погано, але це не для мене. Я прочитав один семестр, і воно мені сиділо ось де (показує рукою на горло, – авт.). Коли бачив цю аудиторію в сто чоловік, якій я викладав CAD, тобто програмування, моделювання, і розумів, що воно цікавить максимум двох-трьох людей, а решті не потрібно, мене це просто діставало. Сам сидів длубався в цьому весь свій другий курс в університеті, бо мені це було цікаво. А тут видавав їм свої знання, яких вони не отримають більше ніде, і при цьому ледь знаходив пару зацікавлених очей в аудиторії. Тому й думав весь час: «Для чого я тут стою кочевряжусь?»

І проблема ще в тому була, що є величезний розрив між попереднім поколінням наукових працівників, кандидатів і молодих. У дев’яності роки не захищався ніхто, бо це було практично нереально. Отже, коли з 2000-го року в науку прийшли молоді люди, які хотіли робити наукову кар’єру, то вони потрапили під крило тих, хто захищався на початку дев’яностих. Це релікти. Вони свій останній науковий журнал читали в дев’яностому році. Коли я приходив до них і казав, що не буду робити оцю купу паперових листків, бо для чого вони, це неактуально, краще зроблю програму, яка те все прорахує у форматі 3D, вони страшно опиралися: «Ні! Нам так не треба, роби так, як було 20 років тому, в нас такі правила». Це така маячня! Стомився із цим боротися. Не хотів, щоб мене асоціювали з тими людьми.

До того ж була проблема грошей. Коли тобі платять дві тисячі гривень, на які нереально прожити в Києві, бо тільки квартира коштує дорожче, і при цьому викручують тобі руки, вчать тебе жити, то хіба можна залишатися в такому середовищі? Я тільки-но повернувся з острова Пасхи, і в мене залишалось півроку до захисту, для якого в мене було все – купа наукових публікацій у солідних журналах, участь у конференціях, у тому числі й міжнародних, а я прийшов на кафедру, і мені знову почали промивати мізки. Це стало останньою краплею. Я звідти пішов і більше ніколи не ступив туди й ногою.

– Максе, мене весь час дивує, як в одній людині можуть вживатися такі протилежності. Колись це проти­ставлення називали «фізики-лірики». Як ви поєднуєте в собі якості блискучого технаря і так само талановитого белетриста? Ви вчилися і викладали в технічному ­університеті, їздили на технічні олімпіади, перемагали в них. Ви написали чотири книги з програмування і раптом такий крутий поворот до діяльності у діаметрально протилежному напрямку. Чи це не раптом?

– Справді, не раптом. Якщо в тебе щось гарно виходить, це не означає, що то справа твого життя. У мене у воднику все пішло успішно, бо я закінчив фізматклас і вже на старті свого студентського життя був апріорі сильнішим за своїх однокурсників. Далі пішли перемоги в одній олімпіаді, другій. Відчував такий азарт! Коли їхав на наступну олімпіаду, вже хотілося щось довести самому собі. Тобто коли ти стартонув на стометрівці, то вже мусиш бігти, незалежно від того, хочеться тобі цього чи ні. Я біг, але це не означає, що мені це подобалось.

Так само і з книжками. Це справді було те, що мене виділяло. Коли я написав свою першу книжку на першому курсі аспірантури і приніс її своєму науковому керівникові, він не те що не зрадів, для нього то був шок. Це було рівно­значно тому, що я підійшов і плюнув йому в обличчя. Як же так? Ми тут роками сидимо, а він ось на що замахнувся, – це просто читалось у нього на лиці. А потім ці книжки пішли одна за одною. Я став отримувати гонорари і на гонорар за свою першу технічну книжку поїхав до Мексики.

– Ви видали її у Санкт-Петербурзі. А в Україні не можна було?

– Ні, в нас просто нема видавництв технічної літератури. Тому її видали в Петербурзі, а розповсюдили і в Росії, і в Україні, і в Білорусі.

– Максиме, ви будуєте плани нових подорожей? Чи прочитаємо ми ще книги із серії «Мандри», а чи ви вже остаточно перейшли на художні романи?

– Продовжу. Після «Мексиканських хронік» та «Подорожі на Пуп Землі» вийшла «Любов і піраньї» про Бразилію. І будуть, звичайно, книги про мої наступні поїздки. Але все одно я все більше тяжію до художньої літератури. І перша моя спроба на цьому поприщі – сага про навіжених. «Навіжені у Мексиці» і «Навіжені в Перу». Ці книги дуже позитивно сприйняли читачі і розбомбили критики.

– Чому ви оселили своїх навіжених поза Україною?

– Це історія про двох українців. Один із них робить бізнес, а інший – непристосований до життя вчений. Один із них отримує спадщину, і за ці гроші вони мають можливість поїхати за кордон, щоб там розгорнути якийсь прибутковий бізнес. Спочатку вони поїхали в Мексику. Але там у них нічого не виходить, вони просаджують усі гроші і залазять у борги. Починають там краще розуміти життя. Ну і так далі. Все відбувається на тлі тих місць, у яких я був.

– Чому ж їх розбомбили критики?

– Це інший стиль, ніж той, до якого у нас звикли. Книги із серії «Мандри» підійдуть будь-кому – від дитини десяти років до академіка поважного віку. Це пізнавальні книги про подорожі, витримані в стилі Тура Хейєрдала. А «Навіжені» – це стьоб, це трешова література, яку гарно сприйме молодь мого віку. Вона написана тою мовою, якою ми розмовляємо, і про тих людей, які вже росли не в Союзі. Хоча відразу попереджаю: попри те що це стьобна література, в ній немає матюків, бо я до цього не опускаюсь.

– Тоді перекладіть, будь ласка, що означає у вашому розумінні «стьоб», бо навряд чи багато наших читачів можуть похвалитися тим, що це знають.

– Це слово сленгове. Стьоб – це іронія, а іноді, можливо, й сарказм. Воно може бути означенням для ситуацій, які є комічними до абсурду і майже нереальними, але це не сатира, тобто не той високоінтелектуальний гумор, який змушує людину гарячково думати, що ж автор хотів сказати. Разом із тим це не унітазний гумор, коли тупо показують палець і хочеш – смійся, а хочеш – ні.

– Максиме, звідки взялась ідея про навіжених, яким ви присвятили вже дві книги?

– І буде ще. Я вже написав декілька оповідань і про дитинство навіжених. А ідею мені «підказав» О. Генрі.
Я великий фанат цього письменника. У нього є збірка «Благородний шахрай» про двох шахраїв, які намагаються заробити гроші, і в них нічого не виходить. Для мене це – віддушина. Коли нема настрою, берусь читати цю книгу, і вона мене надихає.

– Максиме, але тепер дуже мало молодих людей, яких книга надихає. Ви не думали про те, що може повернути молодь до книги?

– Для молодих людей треба писати їхньою мовою. Тією, яку вони розуміють, отже, і сленгом. Андрухович їх до книги не наверне.

– Не тільки їх. Я теж сприйняла Андруховича з трудом і змусила себе прочитати, бо наче незручно було не прочитати, коли його так розхвалили. У нас багато книг «класиків» зі Спілки письменників, які хвалять. Але ніхто їх не читає далі другої сторінки, бо на другій уже засинає.

– Те, що пишуть спілчани, це глухий кут. Вони консервуються у власному соку. Я ріс на зарубіжній літературі. Мої улюблені автори Майкл Крайтон, Стівен Кінг, Чак Паланік, Джеральд Даррелл, О. Генрі, Марк Твен, Джек Лондон. Розумієте, за історію людства було видано стільки книг, і стільки геніальних книг, що зробити щось краще в плані філософському, психологічному навряд чи комусь удасться. Література не те що втратила свою навчальну функцію, але вона тепер більш сприймається у розважальному плані. Через це в ній має бути щось близьке по духу нинішній молоді, що привернуло б її увагу.

– Якби ви укладали шкільну програму з укра­їнської літератури, що б ви з неї викинули?

– З програми, зрозумійте мене правильно, я б викинув «Жовтого князя» і подібні до нього книги. Сама по собі ця книжка розкішна, але я пам’ятаю, що коли її читав, то відчував якісь жахи. Такі книги, в тому числі й та ж Марія Матіос, виховують із нас націю плаксіїв. У таких книгах усе зводиться до того, що все погано було, є і ще гірше буде. Потім я перечитав Барку свідомо і збагнув, що це гарна книга. Але для чого її було мені нав’язувати у восьмому класі, коли я захоплювався книгами Даррела, Джека Лондона, Майн Ріда? Я читав більше, ніж будь-хто з мого класу, але змусити себе прочитати щось зі шкільної програми було складно. Це був кошмар. Я не розумів, для чого тратити на ці кошмари свій час.

Не скажу, що саме з нинішньої програми треба викинути, але вважаю, що треба включити в неї те, що молоді подобається, щоб привчити її до читання. Українська мова асоціюється для мене з академічним дядьком і правильним хлопчиком-відмінником. Вони не викликають бажання примкнути до них і читати та говорити українською. Коли нам вдовбують, що це наша література, бо там про голодомор, що треба це читати і бути патріотами, це тільки відштовхує.

Чому американська література популярна? Бо вона не нав’язує читачам отаких підходів. Українською будуть охоче говорити тоді, коли хтось, хто їздить на розкішному «Порше» з відкидним верхом, почне говорити українською. Сергій Притула, хлопці з ТНМК, Славко
Вакарчук і, сподіваюся, я зробили для просування укра­їнської мови більше, ніж усі вчителі, починаючи з 1991 року.

– Максиме, давайте повернемося до ваших мандрів. З вами траплялося стільки небезпечних пригод у тих джунглях, горах, пустелях. То ви ледь вибралися з пісків пустелі Атакама у Долині смерті, то купалися в озері, що кишить піраньями, то опинилися у гущі революційних подій в Єгипті, то вас заарештували сирійські полі­цейські. Коли вам було реально страшно чи, може, ви не маєте страху, коли так часто сунете голову в гущу небезпеки?

– В Атакамі було реально не до жартів. Бо не знав, чим це закінчиться і чи вдасться звідти вибратися. Було страшно, коли перетинав кордон між Еквадором і Перу. Ми потрапили у бандитське містечко на кордоні. Люди ходять зі стволами. Не в уніформах, але всі озброєні. Ходять компанії з величезними дробовиками. Валяється мертвий на дорозі. Дуже моторошні місця. У Каїрі під час революції я сльозогінний газ понюхав…

– Тяжко бути вашою мамою. Як вона все те ви­тримує?

– Вона дізнається про все постфактум, коли я вже повернувся додому живий-здоровий.

– Максе, а краще мандрувати одному чи в компанії?

– Одному. Бо компанія – це завжди конфлікт інтересів.

– Максиме, а чому ви назвали свою книгу про мандри Південною Америкою «Подорож на Пуп Землі»?

– Бо те Піто о Те Хенуа, де я був, у перекладі з рапануйської мови означає «Пуп Землі». Це найбільший і неприступний шматок суші, відомий сучасному світові під назвою Рапа Нуї, або острів Пасхи. Ми разом з моїм другом-чехом Яном натоптали 6 тисяч кілометрів Південною Америкою від Кіто, столиці Еквадору, через усе Перу аж до Сантьяго-де-Чилі заради того, щоб потрапити на цей острів, на Пуп Землі.

– Я вас про нього не розпитую, бо прочитала про все, що ви там пережили, у книзі. Скажіть лише, що означає оце татуювання на руці, яке ви привезли звідти?

– Це – ронго-ронго. Писемність рапануйців, що колись населяли острів Пасхи. Тату зроблене на острові Пасхи в ніч перед вильотом назад корінним рапануйцем. Письмена ці досі не розшифровані.

Спілкувалася Людмила МОШНЯГА

Від автора: І досі не розшифрована з диктофона вся наша розмова з Максом Кідруком. Слідкуйте за нашими наступними випусками і ви дізнаєтеся, як можна так швидко писати такі гарні книги, про що буде той технотрилер у дусі Стівена Кінга, над яким нині працює наш молодий, але вже знаменитий письменник-земляк, та що він шукатиме в Намібії і Анголі вже в грудні цього року.