Життя як правдивий підручник історії

Сентябрь 15 10:29 2011

– Життя видається мені дуже довгим. Я прожив нелегку долю, нікому не побажаю побачити стільки біди за свій вік, – зітхає, трохи втомившись від тривалої розмови з кореспондентом, Василь Прокопчук.

Український повстанець, політичний в’язень, відомий у Рівному будівельник… Передусім він завжди вимагає від себе (а в інших – шукає) людяності і добра. Напередодні свого 90-річного ювілею він отримав почесну відзнаку «За заслуги перед містом». Спізнилася ця нагорода чи ні? Як подивитися. Погодьтеся, місто, яке вже понад 700 років прикрашає ці благодатні схили над Устею, повинне інколи розставляти для себе акценти.

Дві корови за рік навчання

– Коли я розповідаю, яким було Рівне наприкінці 1920-х років, мені не вірять, – усміхається Василь Прокопчук. – Місто, яке ми бачимо зараз, виростало, будувалося й перероджувалося на моїх очах. За будівлею колишньої тюрми на Соборній тоді починалися клуні, городи і хащі. А старий дерев’яний міст через Устю в самому центрі міста (одне русло річки тоді проходило поряд із вулицею Петлюри) пам’ятають лише одиниці.

Дитинство Василя Гнатовича – яскравий приклад того, як українці плекали в 20-30-их роках майбутній інтелект. Син козлинського селянина у п’ять років уже добре читав, батько передплачував для нього журнал «Дзвіночок». У шість Василько пішов до сільської української чотирирічки. «Єнзек рускій», – було написано в свідоцтві цієї початкової школи. Потім три роки польської семирічки, а далі – гімназія. Легендарна Українська гімназія, яку завдяки незалежності відродили в Рівному. Українська на ті часи означало платна. 25 злотих на місяць (добра корова тоді коштувала 100). Батька, який мав посеред козлинських пісків 7,5 гектара поля, за такі витрати на навчання сина можна вважати патріотом-подвижником. Щоправда, за півроку саме через гроші він наказав синові забрати документи. Та Яків Бичківський – тодішній директор гімназії – запропонував знижку. П’ятнадцять злотих (і ще п’ять – за квартиру) родина спромоглася знаходити щомісяця аж до 1939-го. Українська, польська, німецька, французька, латина, математика, фізика, хімія, історія, географія, естетика, Слово Боже… Тодішню гімназійну освіту можна не вагаючись порівняти з сучасною університетською, та ще й не на користь останньої. Випускникам відкривався широкий шлях – могли вчителювати, обіймати посади в міській управі, захищати дисертації. Малювання викладав сам Косміаді.

– Стриманий і уважний, він завжди поправляв роботи гімназистів, – згадує про нього Василь Гнатович. – А мені відразу сказав, що художника з мене не буде, а інженер – точно. Георгій Петрович відзначив мої таланти до креслення і написання шрифтів.

Рівне визволили

Мріялось про інтелектуальну працю, аж тут – 1939 рік. Рівне визволили.

– Гімназію закрили, учнів перевели в першу школу. Хоч там і близько не було такого рівня навчання, дітей на три класи «понизили».

Енкавеесники дізналися, що у школі діє підпільна організація. Вчителі ходили похмурі: їх і учнів просто з уроків часто забирали на допити. Поверталися не всі. Якова Бичківського заарештували і скоро розстріляли в Дубенській в’язниці.

1940-го батька «розкуркулили», бо разом із дідом родина мала за Польщі 9 гектарів оранки.

Війна

22 червня Рівне бомбили. Горіла станція і кілька будинків. Василь із односельцем подалися до Козлина. Військову «полуторку», на якій підкинули хлопців, обстріляв німецький штурмовик. Врятувалися: встигли залізти в трубу, якою попід дорогою проходила канава. Василь Прокопчук згадав і такий незабутній епізод:

– У Козлині – мітинг: комуністи приїхали з району агітувати за колгосп. Ми їм: «Війна!» Ті зреагували «правильно»: пригрозили, що заберуть за агітацію. Аж тут – переляканий, аж лиця не знати, гонець. Щось пошепотів «товаришам», і всі разом – ходу. Тільки й бачили…

П’ятнадцятьох парубків родини відрядили із села до лісу – ховати від мобілізації коней і підводи. Але на німців хлопці таки натрапили. Офіцер наказав поскидати з возів пожитки й везти їх амуніцію на Житомирщину. Зате кожен отримав німецький аусвайс із печатками та підписом генерала. Із таким документом Василя за­просив на роботу власник механічного млина.

– Підгодовували вдів, калік, передавали борошно повстанцям. В УПА мене не приймали: хлопців із освітою спочатку берегли для важливішої роботи, – веде далі розповідь наш співрозмовник.

17 березня 1943 року німці знищили село Ремель. Козлинських чоловіків погнали ховати трупи. Чоловіків, жінок дітей – 586 душ – збирали на вулицях і згарищах. Дивитися на це було моторошно. Василь знову попросився до УПА, і в червні його прийняли в боївку. Спочатку доручили вести господарство. А 23 жовтня, коли до Козлина прийшов загін Жука, Василь покинув село разом із повстанцями.

– Сотня пішла на Костопільське шосе і влаштувала засідку. У колоні з дванадцяти вантажівок вдалося підірвати другу. Розвернутися й утекти встигла лише остання машина, а на тих, що залишилися, німців перестріляли всіх. Серед знищених одних тільки офіцерів було сорок п’ять і навіть два полковники. Захопили автомати, кулемети, маузери, набої, рацію і документи, – з хронологічною точністю згадує ті події чоловік.

На початку 1944-го фронт наблизився до Козлина. На правому березі Горині на лінії Гоща-Тучин німці побудували оборонні укріплення. Повстанців розпустили по хатах: у лісі стало небезпечніше. Аж тут дізналися, що в селі може зав’язатися бій. Упівці вирішили рятувати село: нашвидкуруч збудованою кладкою перевели майже всіх через бурхливу річку. Останнім ішов Василь. Лише ступив на берег, аж хтось гукає: «Скажитє, как переправіться чєрєз рєку?» Кілька взводів піхотинців перейшли Горинь повстанським місточком. Якби ріку довелося форсувати, чи лишився б живий хоч хтось із тих солдатів?..

Живучий

Після 1945 року в усіх більших селах стояли червоноармійці. Боївка, де Василь був зв’язковим, переховувалася в лісах між Олександрією, Костополем, Дюксином і Совпою. 12 лютого 1946 року шестеро вояків потрапили в засідку на хуторі. П’ятеро загинули, Василя поранило в коліно й у стегно:

– Солдати думали, що я вбитий. Кілька годин лежав непритомний у калюжі крові. Хазяїн хати, коли повернувся, посадив мене на коня. Та я триматися не міг, і коли посеред лісу коня наполохав заєць, впав у сніг. Трохи полежав, сяк-так виповз на дорогу. Аж тут їде знайома фірманка. Гукаю: «Зупиніть!» А з-під соломи – двоє з автоматами. Завезли в Котовичі, там почалися допити, слідство. Тоді, якщо повстанець мав освіту, – то був вірний розстріл. Збрехав, що маю три класи, що в загін мобілізували, а в боях участі не брав, лише стояв на варті.

Спочатку Василя тримали в Олександрії, потім перевели в Рівне. КПЗ розташували у будівлі колишньої першої школи на нинішній вулиці Хвильового. Коли слідство закінчилося, в’язня перевели до тюрми на вулиці Пушкіна. Відразу за двома пунктами політичної 54-ї статті суд оголосив вирок: 15 років виправних таборів і ще п’ять – поразки в правах. Львівська пересилка, етап за­лізницею до Красноярська, звідти – на теплоході «Йосип Сталін» – до Норильська.

– Ми прибули в Норильськ у серпні. Влітку сонце там не заходило взагалі. Із рослинності – маленькі берізки, мох і якісь кущики. Але надра там багатющі: з однієї руди видобували мідь, нікель, молібден, золото і платину. За коштовні метали платили безкоштовними життями в’язнів. Умови були нелюдські: 14-15 годин каторги на страшенному морозі в латаних бушлатах і валянках. На обід – баланда і 450 грамів тюремного хліба. Прізвищ чи імен у в’язнів не було: на спині та на грудях тілогрійки був нашитий номер, за яким треба було відповідати на перекличках. Свій я запам’ятав на все життя: К-026.

Конвоїри поводилися з в’язнями по-звірячому. Прикортить котромусь у відгул, піднімає гвинтівку і стріляє першу-ліпшу спину. Інших змушує відтягти тіло від дороги й кинути обличчям у грязюку. А потім доповідає начальству, що він присік спробу втечі. Василь Гнатович розповів, що через це 1953 року зона застрайкувала, в’язні майже два місяці відмовлялися виходити на роботу. Бунт придушили жорстоко: 260 чоловік розстріляли прямо в таборі, багатьох поранили, ще 200 призначили на страту. Серед цих приречених був і Василь Прокопчук. Минулося: начальник норильських таборів забрав толкового українця на будівництво шахти.

Кілька разів Василь Гнатович лежав у лазаретах. Було, виснажився до того, що не міг і підвестися, навіть попросив привести конвой: нехай застрелять. Але раз щоразу знаходилися люди, які рятували живучого в’язня. А було, що і в’язень К-026 врятував від трибуналу начальника караулу: знайшов у сортирі забутий роззявою пістолет і віддав його господарю. Потім той віддячив рятівнику, як міг, адже за втрату зброї мав би опинитися в таборі сам.

Дивно, але коли Василь Прокопчук розповідав, як він мурував у таборі заводські труби заввишки 150 метрів, у його очах з’являвся азартний молодечий вогник:

– Уявіть лише, працюєш на висоті, а труба, якщо правильно збудована, розкачується від вітру!

Десятки професій опанував він у таборах, а пішов на волю з посади начальника складів норильських таборів. На склад його влаштував земляк, начальник табору Блох, син колишнього власника аптеки, що була навпроти центрального собору (будівля збереглася й досі). І нарешті він згадує про найбільш приємне:

– 9 квітня 1956 року мене викликають у канцелярію й зачитують ухвалу про перегляд справи: «Звільнити від подальшого відбування покарання з правом виїзду на батьківщину й поверненням особистого майна».

Василь отримав «чистий», тобто без зазначення судимості, паспорт і табірну трудову книжку, яку й досі береже як реліквію. До Красноярська долетів із гонором – на ІЛ-14, потім з пересадками добрався потягами на Харків і Рівне.

Будинки, вулиці й довгий арештантський «хвіст»

Із вагона Василь вистрибнув на Соборній, дійшов до Литовської й несподівано зустрів односельців – хрещеного батька і кількох друзів. Вони працювали в Рівному на будівництві. Дістався до батьківської хати. Лише тоді дізнався від тітки страшну правду про смерть батьків. У повоєнний час в українських селян-одноосібників відбирали все, що вони виробляли. Коли в грудні 1946 року батька мобілізували відновлювати шахту в Краснодоні, матір викликав дільничний. «Я здала геть усе, що є!» – заблагала жінка. А той вихопив револьвер і вистрелив їй у голову. Померла Василева мати в лютому 1947 року. А батько – 9 квітня: довели до інфаркту переслідуваннями за сина й тією ж таки колективізацією.

Колгоспником працювати не схотів. Влаштувався в будівельне управління № 1 у Рівному. Виконробом був Петро Потурайко. Як почув, що Василь розбирається в кошторисах, що він – лицювальник, а ще й труби мурує – так і схопився за Прокопчука.

– Перша моя будова – лазня на Шевченка, – згадує далі. – Заробляв дуже добре. Сестра до того жила бідно, підняв на ноги і її.

Мурував пожежну і ще кілька будинків на Полуботка, обласну міську й дитячу лікарні, кілька корпусів і гуртожитки водного, а 1961 року почали будувати проспект Миру. Половина будинків на Соборній, майже всі – на Бандери і Княгині Ольги, театр, готелі «Мир» і «Україна», частина споруд льонокомбінату – справа рук і життя Василя Прокопчука. Він першим у Рівному запроваджував у масовому будівництві панельні перекриття, економні перегородки в хрущовках, лицювання плиткою фасадів. До речі, якщо на будинку плитка відпадає, то – не Прокопчукова робота. Його хлопці заробляли добре й цемент не крали, запевняє майстер.

Василя Гнатовича майже відразу поставили бригадиром. Каже, що виконробам коло нього легко жилося, навіть у кіно в робочий час ходили. Прокопчука, як фахівця, цінували й поважали, але повстанського минулого забути не могли. «Якби ти не сидів, то був би Героєм соціалістичної праці», – по-панібратськи зауважувало йому начальство. Терпів. Навіть на конкурсі «Кращий за професією», коли кільком лицювальникам дали по однаковій стінці дитячого садочка і просто очевидно було, хто зробив роботу першим і найкраще, Василеві дали четверте місце.

1958-го Василь одружився. Суджену свою, Ольгу, як побачив на вечірці в заріцькому клубі, так і закохався. Коли одружилися, отримали кімнату з кухнею на вулиці Марка Вовчка. Тепер у них – дорослі син і дочка, троє онуків і троє правнуків. Збудував і власну хату, але потім обміняв її на дві квартири.

Трудову кар’єру Василь Прокопчук закінчував лицювальником-моза­їчником в обласному автоуправлінні, яке тоді очолював Віктор Чайка.
1981-го вийшов на пенсію, але працював ще чотири роки. Та й потім показував молодим, як треба працювати – у бригадах «дядькобуду». 1992 року отримав посвідчення про реа­бі­літацію, 1994 – ветерана праці, 2006 – учасника війни.

«Така моя доля»

– Незалежність, щиро кажучи, я зустрів досить стримано, – ділиться своїми роздумами Василь Гнатович. – Я дуже великий прихильник української держави, але ж було відразу зрозуміло: все відбувається не так, як треба. «Колишні» залишилися при владі, зміни проводили через силу…

Василь Прокопчук тепер у пошані. Вступив до спілки ветеранів УПА, отримав від братства Хрест Заслуги. Часто він зустрічається з гімназистами і студентами. І не тільки розповідає про пережите, а й намагається навчити юних, як вважає, найважливішому. Найперше – вміти сподіватися на Бога. Він впевнений: якби у таборах не уявляв весь час на своїх грудях Святий Хрест Господній (носити натільний хрестик було зась, за це – карцер і штрафні табори), згинув би в тій вічній мерзлоті. А ще – за першої можливості творити добро.

– Якби кожен зробив для людей стільки, скільки я, був би комунізм, – сумно посміхається ветеран. – Скільки  життів врятував під час війни, скільком допоміг вижити в таборі, скількох підтримав, не дав поламатися долям уже в Рівному… Знаєте, як приємно було, коли Хомко і Берташ вручали мені відзнаку коло пам’ятника Шевченку? Еге ж! Усе життя згадалося. Біди, праця, утиски. А що поробиш: така моя доля.

Сергій СНІСАРЕНКО

  Article "tagged" as:
  Categories:
write a comment

0 Comments

No Comments Yet!

You can be the one to start a conversation.

Add a Comment

Your data will be safe! Your e-mail address will not be published. Also other data will not be shared with third person.
All fields are required.