Виробниче підприємство «Акватон»: завод, створений на хвилі незалежності

Август 25 09:22 2011

Часто чуємо, як люди нарікають, скільки величезних промислових підприємств розвалили за роки незалежності лише в Рівному. Хоч би хто згадав про ті, що виникли, як кажуть, з чистого аркуша й у чистому полі. Цього року Україні виповнилося двадцять. І заводу «Акватон» – двадцять. Перспективний вік!

Генеральний директор виробничого підприємства «Акватон» Ілля Корунов у квітні далекого 1991-го, коли з’явилася можливість створити й розвивати власну справу, покинув, майже не задумуючись, стабільну й перспективну державну службу й налагодив в орендованому куточку цеху на околиці Рівного випуск емальованого дроту. Перша продукція пішла у світ на початку 1992-го. Тоді в «Акватоні» біля єдиного емальагрегату крім Іллі Олександровича поралися дев’ятеро робітників. Згодом фірма перебралася на бульвар Богдана Хмельницького, де має вже кілька цехів і великий, ще й досі не заселений повністю, адмі¬ністративний корпус. Виробництво з роками розширювалося і нині переживає вже другу реконструкцію. Штат фірми – понад сто працівників. А продукцію «Акватона» вже знають в усьому світі.
– Ілле Олександровичу, наскільки я пам’ятаю, на початку 90-х майже всі новоспечені підприємці кинулись у той бізнес, який блискавично приносив надприбутки. Торгівля, автосервіс, ковбаса, лаваші… А ви взялися за створення високотехнологічного промислового виробництва. Це була стратегічна позиція?
– Для промисловості ХХІ століття емальований провід – більше, ніж хліб. Електроприводи використовують скрізь – на виробництві, в побуті, на транспорті, в будівництві. І адекватної заміни міді з її унікальними електро¬провідними властивостями ще ніхто не вигадав. Тому я й почав працювати в цьому бізнесі одним із перших в Україні. Мене лякали: все подорожчає, і сировина, мідь, у першу чергу. Так і сталося: ціна на неї з початку дев’яностих піднялася в сотні разів. І що? Попит на продукцію теж зріс.
Для більшості наших покупців ціна не є визначальним фактором у виборі постачальника. Найголовніше – якість.
– Добра якість у наш час – це дуже дорого. А наскільки вигідно?
– Швидкі заробітки – не для нас. Добрий імідж виробника заробляється надто довго, а втратити його можна дуже швидко. Продукція «Акватона» котується в усьому світі як винятково якісна. Якість нашої ізоляції контролює американська компанія «Уель Лістінг Корпорейшн». Без її сертифіката продукцію ніколи не закуплять заводи в Європі чи в Америці. Щоб досягти стабільної якості, ми встановили австрійське й італійське обладнання. Воно дуже дороге, але працює добре, його можна експлуатувати десятиліттями. Ці агрегати високоекологічні – їхні каталізатори перетворюють усі випаровування на технологічне тепло. Українські ж технології відстають катастрофічно. Те саме з мідною заготовкою: вітчизняна не витримує жодної критики, сировину доводиться імпортувати з Польщі або Росії.
– Кого з виробничників не послухай, усі скаржаться на нестачу кваліфікованих інженерів і персоналу.
– А я не скаржусь! На «Акватоні» люди працюють по 15-20 років, досвід у персоналу колосальний. Періодично, щоправда, хтось розраховується, їдуть підзаробити до Італії чи Португалії на такі ж виробництва, але потім повертаються знову. Заробітна плата на заводі – найвища в галузі. У нас навіть профспілки нема: «наїлися» за радянські часи подвійним керівництвом, зборами, рапортами і не хочуть створювати. Дивуєтесь? Я бував на аналогічних підприємствах в Італії, Швеції, Німеччині. Там так брудно! Щоправда, повітря в цехах кондиціонують. Але умови праці все одно кращі в нас.
– А зарплати?
– Є у мене клієнт із Угорщини, має гуртовий склад. Там працюють двоє – він і вантажник. А нам для чогось потрібно три бухгалтери, інспектор із кадрів, інженер із охорони праці… Коли приходять контролюючі органи, я часто наводжу їм цей приклад. Зрештою, бюрократія стає причиною того, що оператор емальагрегату в Німеччині отримує 40 євро за годину роботи, а наш – 20 гривень.
– То ви давно повинні були виті-снити зі світового ринку німців і шведів!
– Емальпровід справді треба виготовляти в нас. Якби в Україні і Євросоюзі були рівні умови для виробничників, то займатися цим у них стало б недоцільно: продукція, лише за рахунок в двадцять разів більшої за нашу європейської зарплати, дуже дорога. Але урядовці не хочуть розуміти, що експортери – це основа держави і цвіт промисловості. Ми нікому не потрібні. Незважаючи на те, що придатної сировини в Україні не виробляють, на імпортну заготовку з кінця 90-х запровадили ввізне двадцятивідсоткове мито, захищаючи інтереси чийогось заводика, що десь на сході сяк-так переробляє скуплений у заготівельників брухт.
Ми працюємо для України, доля експорту невелика – до 5 відсотків. Але його можна було б збільшити в рази, бо виробничих потужностей вистачає і замовлень із-за кордону – теж. Білорусь, Угорщина, Молдова, Румунія купують наш провід, але потребують його набагато більше.
– То в чому ж справа?
– У майже 17 відсотках ПДВ, які в нас забирають. Рентабельністю 5-8 відсотків цей податок не компенсуєш. За невеличкий період цього року нам не повернули ПДВ на 2 мільйони гривень. Єдиний шлях укластися в обі-гові кошти – заявити їх на відшкодування. Але із цього моменту підприємство вже не матиме права на автоматичне відшкодування ПДВ із експортних операцій. Вимоги такі: треба протягом одного року експортувати 50 відсотків продукції і не вимагати назад ПДВ. Цілий рік – це неможливо! Також потрібно вмотивовано спростувати ризик несплати податків. А нас умудряються перевіряти кожен рік. Закон цього не дозволяє, то знаходять висмоктані з пальця підстави.
– Але ж податківці заявляють про «партнерські стосунки із сумлінними платниками»?
– Кожна перевірка – штраф, і немалий – тисяч двісті. Кажуть: у вас бухгалтерія добра, та з нас начальство вимагає оформити якісь порушення. Вищі інстанції всі апеляційні скарги просто ігнорують: одна ж структура. Не важливо, як ти платиш податки, як оформляєш працівників, які в тебе відрахування. Все це дуже заважає працювати. Добре, що Китай далеко, а мідний провід дуже важкий, не вигідно везти. А то б, поки наші бюрократи роблять вигляд, що наповнюють казну, Азія завалила б своєю продукцією не тільки Європу, а й Україну.
– Виходить, у нас виробництво розвивати не варто?
– Ми ж розвиваємо! У кризу виробництво трохи спало. Але це дало змогу провести реконструкцію. В новому цеху будемо виробляти дріт для високовольтних електричних установок зі складною високоміцною ізоляцією. На початку жовтня чекаємо на нове обладнання. Уже б давно працювали, але в наших банкірів аж надто багато формалізму, кредит отримати неможливо.
– Як працює на «Акватоні» соціальна сфера?
– На моє переконання, кожен має займатися своєю справою. Підприємство – дати колективу достойну зарплату і забезпечити добрі умови праці. Все інше працівник собі купить сам. А благодійність у нашій державі традиційно карають.
Наведу цікавий приклад. Є в Чернівцях монастир, яким опікується отець Михаїл Жар. Він усиновив 33-х дітей, виховує майже 250, усіх забезпечує й годує. Про нього розповідав і Президент. Ми вирішили допомогти: направили 10 тисяч гривень на рахунок батюшки. Зрозумійте правильно: якщо б ці кошти потрапили до благодійного фонду, їх би розбазарили, й по всьому. Аж тут – податкова інспекція. Кому, як не їм, знати: якщо в людини більш як троє дітей, із неї не стягується ПДФО. Тому ми його й не перерахували, нас же оштрафували. Звісно, ми доведемо свою правоту, але змиритися тяжко: як можна бути настільки цинічними?
– Ілле Олександровичу, розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Чи маєте хоч інколи вільний час, куди востаннє їздили на відпочинок?
– Я «жайворонок». Звик до активного способу життя. Зранку – крос, двічі на день – басейн. Намагаюся підтримувати давні навички з карате. А короткий відпочинок можу дозволити собі лише взимку. Зазвичай відправляюся в Альпи покататися на гірських лижах. Витратити відпустку на Карпати поки що боюся: там нема інфра¬структури, яка потрібна гірськолижникам: великої кількості підйомників на різні схили, щоб ніде не було черги, немає готельних номерів, де б створили умови, щоб випрати і просушити спортивний одяг, та й багато іншого. Немає сервісу. Туристичний сектор в Україні, здається, давно вже має приватних власників, але ніяк не переборють вони в собі радянського підходу до людей, які привозять їм гроші. Скрізь як не почуєш, то прочитаєш в очах: «Понаїхало вас! Їжте, що дають!»
Але власники потрохи перебудовуються. І не лише в сфері туризму – скрізь. Легких грошей уже немає. От якби ще наша влада розуміла, що своїх виробників потрібно підтримувати, а не рити ями під їхній бізнес. Невже не розуміють: головна діюча особа в країні – не чиновник чи політик, а виробничник.

Спілкувався
Сергій СНІСАРЕНКО

  Article "tagged" as:
  Categories:
write a comment

0 Comments

No Comments Yet!

You can be the one to start a conversation.

Add a Comment

Your data will be safe! Your e-mail address will not be published. Also other data will not be shared with third person.
All fields are required.