Не живемо, а виживаємо
За роки незалежності лише поглибшав вододіл між багатими (жменька) і бідними (більшість). Перші купаються в розкошах, а інші животіють.
Люди впадають у відчай, бо справами в Україні керує Міжнародний валютний фонд. Він не лише формує держбюджет, але й диктує, як нам жити. «Благодійники» з-за бугра визначили максимальний розмір пенсій, вимагають зниження виплат працюючим пенсіонерам, збільшення терміну виходу на заслужений відпочинок жінкам, підвищення вдвічі тарифів на послуги ЖКГ, скасування заборони на продаж земель сільськогосподарського призначення.
В Європі сміються з наших пенсій. Та чим рядові громадяни гірші від, скажімо, народних депутатів? Ще питання, хто приносив більшу користь суспільству: слуга народу, організовуючи бійку в сесійній залі, чи доярка, котра цистерни молока видоїла? Невже вчителі, лікарі, колгоспники не заслужили 500 доларів державної допомоги, а мусять бідувати, отримуючи 100? Доведено, що мінімальна пенсія мусить бути в межах 3000 гривень. Та коли це буде, якщо за 20 літ в країні домоглися лише постійного нарощування державних боргів? Тож куди ми йдемо і чи довго простягатимемо руку на позику? Посадити б усіх посадовців упродовж кількох місяців на пенсію 800 гривень, хай би «скуштували» злидарського життя. Відірвані від народу, ті ж депутати, для котрих на першому плані – власне збагачення, розкоші, корупція, не прийняли податок на розкіш, бо не хочуть відірвати від себе «чесно зароблене». А ще б жити, як братова в Польщі, вихователька дитсадка, котра отримує щомісяця 810 «зелененьких» пенсії. Порівнювати її доходи й доходи мої – то, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Здається, ніби про дрібниці йдеться (хоча з якого боку дивитись), але якраз із таких дрібниць наше життя складається.
Ніяк не змусять владу жити за законами. От і «крутять» державними коштами, як їмзаманеться, а на людські пенсії грошей катма. Наївно сприймається звернення нардепа Анатолія Гриценка до українських мільярдерів (навіть із півсотні прізвищ названо) віддати половину власних статків на благодійність – в інтересах сус¬пільства. Ми вже знаємо, чим закінчилась обіцянка Ющенка, що багаті поділяться з бідними…
Валентин СУМЕНКО, пенсіонер
м. Рівне
Дякую за доброту й відповідальність
Минуло майже шість років відтоді, як мене спіткала біда. Мені зробили операцію, й потрібна була постійна медична допомога. У поліклініці порадили звернутися в міську організацію Червоного Хреста. До мене прийшли його керівники, з’ясували обставини й невдовзі призначили для надання допомоги медичну сестру.
Лілія Гуменюк уже майже шість років приходить до мене й виконує медичні призначення. Інколи вона може прийти й двічі на тиждень, а якщо попрошу, то й принесе ліки з аптеки. Це не тільки висококваліфікований фахівець, але й чудова людина. Вона може порадити, заспокоїти, допомогти, а коли я щось роблю або поводжу себе не так – то й посварити. Щиро дякую їй за доброту й нелегку відповідальну працю. Бажаю їй, керівництву цієї організації доброго здоров’я, подальших успіхів у праці.
Іван ІВАНОВ, ветеран війни і праці
Крок уперед
Навіть за Союзу не було такого, щоб звичайна людина, споживач, могла зустрітися на нейтральному «полі», на шпальтах часопису з керівником-надавачем комунальних послуг, з’ясовуючи задавнену проблему. Газета «Сім днів» успішно виконує роль четвертої влади. Вона вирішує проблему за проблемою. Маю на увазі, зокрема, статтю «Порозумілися нарешті» Валентини Погонської. І таких статей чимало. Справді, це чудово!
У газеті з’явилися нові рубрики: «Зворотний зв’язок», «Голос народу». Тепер свої міркування про актуальні проблеми висловлюють самі читачі, а їхні фото (це неабияк важливо) засвідчують щирість і правдивість. Газета почала публікувати кулінарні рецепти, ціни на продукти й на пальне, багато інших цікавих оглядів. І що приємно: інформацію вона подає об’єктивно, ґрунтовно і справедливо.
На шпальтах газет з’ясовувати стосунки краще, ніж на мітингах чи барикадах. Ми всі спостерігали за подіями в Тунісі, Киргизстані, Єгипті, Лівії, де альтернативних ЗМІ не було. Там, де править диктатура, кінець завжди поганий, драматичний, з пролиттям крові.
Щоправда, в газеті є й не дуже приємні сторінки. Це – «Трибуна депутата». На шпальтах народні обранці наввипередки вихваляють себе чи свою партію, як вони багато роблять для людей. Але це вже окрема й довга розмова.
Прийміть, будь ласка, кілька порад. Часопис мало пише про футбол. Матчі «Прем’єр-ліги», турнірні таблиці-календарі ігор чемпіонату України були б цікавими майже всім чоловікам. Щороку змінюються графіки руху потягів, хотілося б бачити і їх.
Але не це головне. Приємно, що часопис оновився. Його тепер легко і доступно читати, тут є потрібна інформація. Спасибі за це колективу справді народного часопису «Сім днів»!
Василь ЦИНКО, читач