Дім, де сиротам дають надію

Июль 08 17:35 2011

«Вулик» стоїть на одній із тихих зелених вулиць Тинного. Це далеко не найбільший будинок у мікрорайоні, та шлях до нього покажуть усі навколо: «Це де сироти живуть?»
«Вулик» – не інтернат і не сиротинець. Збудований із любові й милосердя, це просто приватний будинок надії для дітей, які, волею долі, залишилися без батьківського піклування й любові. Разом з дітьми тут кілька опікунів. Найавторитетніша – Ольга Збирун. Добру, мудру і надзвичайно скромну жінку 2007 року нагородили відзнакою «За заслуги перед містом».

– Ольго Оксентівно, розкажіть, будь ласка, хто вони, ваші вихованці?

– Наші діти – це, найчастіше, сироти при живих батьках. Круглих сиріт мало. Збідовані, вони приходять до нас із інтернатів, інколи з братами-сестрами – по двоє, по троє, навіть по шестеро. У нас комфортно, затишно. Для кожного вистачає часу і уваги. Хочеться виховати дітей, які до нас потрапляють, на рятівних християнських засадах, навчити цінувати найдорожче – життя, але жити без зайвого галасу, творити своїм життям добро. Діти швидко «відтають» у «Вулику», починають шукати своїх рідних. Майже в кожного знаходяться порядні близькі – дідусі, бабусі, дяді, тьоті. Діти вчаться наново спілкуватися з родинами, їздять до них у гості, запрошують до «Вулика». Одне слово, починають нормальне повнокровне життя.

– У «Вулику» завжди двадцятеро, а той більше дітей. Не тяжко справлятися з такою оравою?

– Справлятися? Навіщо. Ми тут просто живемо разом – і я, і вони – без жодного примусу. У нас обстановка домашня. Немає обтяжливих обов’язків або режиму. Найскладніше із того, що ми робимо, – створення умов, щоб дати дітям широкий вибір для їхнього ж формування: гратися, розважатися, гуляти, займатися спортом, спілкуватися, вчитися, вибирати за власними уподобаннями дозвілля, захоплення, друзів, одяг. Нам важливо навчити їх свідомо робити цей вибір, щоб потім, у житті, не ображатися на інших: мені отаке запропонували, й це не сподобалося. У нас, наприклад, усі діти – спортсмени. Ходять до секцій у місті, займаються в спортзалі, мають велосипеди, ганяють м’яч на нашому футбольному полі. Є учні художньої школи. Але якщо відчувають на те потребу, то можна і в парк піти на гойдалки. Старші беруть із собою менших, якщо захочуть. Навіть прибирає кожен у своїй кімнаті лише за бажанням: полінувався – буде в тебе розгардіяш. Усе щиро. Навіщо ж комусь замилювати очі?

– А як щодо навчання?

– Майже всі діти з «Вулика» вчаться дуже добре. Займаються в різних школах міста, кожен вибирає профіль – за здібностями й уподобаннями. Якщо хтось починає відставати, наймаємо репетиторів. Більшість добре вчить англійську – в наш час без знання іноземної мови ані світогляду сформувати, ані професію достойну отримати.
Вихованці «Вулика» мають право на день прийдешній. Майже всі вступають до найкращих вишів, стають добрими спеціалістами. Вчаться не тільки в Рівному – на найкращих факультетах університету імені Шевченка і навіть за кордоном. Наші студенти мають вибір: хто живе у «Вулику», а хто – в гуртожитку. Та все одно бачимося часто. Ми ж – родина.

– Кажуть, що гени часом підводять сиріт…

– А наші стають добрими людьми. Виростають, одружуються. Бували шлюби поміж вихованцями, але частіше вони йдуть за зятів або невісток до хороших родин. Цікаво: власних малюків просто не хочуть з рук відпускати, бо навчені своєю гіркою долею. Хоча в родині – не без винятків. Один із випускників, майстер «золоті руки», бува, підпадає під вплив алкоголю. Покине роботу – і в мандри. Інші його відшукають, заспокоять, допоможуть. Мине кілька років – ізнову… Більшість же – талановиті, освічені й трудолюбиві, фахівці, яких тримаються на підприємствах. Дехто прижився за кордоном: працюють у Англії, в скандинавських країнах, навіть у Африці. Але пишуть, подекуди приїздять, не забувають «Вулика».

– І все ж, куди летять із «Вулика», де гніздяться ті, хто розправив крила?

– Тяжке це запитання. Не тільки для «Вулика» – для всієї країни. По-різному в них складається життя. Одна родина сиріт має на Київщині рідну тітку. Та – сама багатодітна, тож мусила віддати діточок сестри до інтернату. Але спадком їхнім розпорядилася так, що вони спокійні за своє майбутнє: кожного на повноліття чекає або квартира, або частина будинку в столиці чи в близькому престижному київському передмісті.
Є й такі, що допомогти б їм не гріх. Цього року вперше за історію «Вулика» двоє вихованців отримали кімнати в гуртожитку. Без кухні, навіть без душової, але спасибі: міський голова обіцяв житло сиротам і, що міг, зробив для них. Але то хлопці одинокі. А ось кілька сімейних наших сімейних – Діма з Оксаною, Юля з Вадимом – навіть не ходили просити там кімнати, хоча розуміли, що їм уже точно не відмовлять. Та мріють побудувати власні оселі. На квартирну чергу, звісно, надії жодної: звідки ж гроші візьмуться в державі? Позаминулого року багатодітні родини отримали ділянки, мабуть, почали вже будуватися. Для наших із «Вулика» це стало приводом для великої надії. Я їх підбадьорюю, кажу, що молоді, все у вас попереду: і квартири, і будинки, й інші блага, які потрібні для щасливого життя. Маєте освіту, роботу, сили, доброту і Бога в серці, інше прикладеться. Але й на земельні ділянки черга в них не просувається…

– Може, їм варто було б податися на кілька років за кордон?

– Краще не треба. Від того, щоб поїхати надовго на заробітки, я намагаюся своїх відрадити. Усіх грошей, кажу, не заробите, а повернетеся виснаженими, зневіреними. І плани життєві собі поруйнуєте. Не все грошима вимірюється. Виховуйте дітей, ставте їх на ноги. «Вулик» усе, що міг, зробив, щоб на вас уже назавжди обірвався жорстокий ланцюг сирітських поневірянь. Кому, як не нам, знати: діти лишаються без батьків не через відсутність грошей. Майже завжди головна причина – відсутність милосердя.
Спілкувався Сергій СНІСАРЕНКО

write a comment

0 Comments

No Comments Yet!

You can be the one to start a conversation.

Add a Comment

Your data will be safe! Your e-mail address will not be published. Also other data will not be shared with third person.
All fields are required.