Бардак у голові

Июль 07 17:43 2011

«Украв – випив – сів» – ця формула, озвучена Євгенієм Леоновим у фільмі «Джентльмени удачі», нині є життєвим кредо багатьох молодих людей, для яких украсти набагато простіше, ніж заробити, і для яких бажання розкішно розважитись бодай один вечір переважає страх бути впійманим і посадженим за грати.

Біда ще в тому, що багато тих хлопців і дівчат, які готові піти на злочин заради сумнівного хвилинного задоволення, слабо уявляють собі наслідки. Якби всі, хто краде, наприклад мобільні телефони (цей злочин став останнім часом у Рівному справжньою пошестю), знали, що за це можна реально загриміти на нари, то цих усіх було би принаймні наполовину менше.
Бо й правда, якщо навіть абстрагуватися від морального боку питання (бо яка, в біса, мораль у злодія чи людини, готової вкрасти?) і взяти до уваги тільки меркантильний бік питання, то крадіжка того ж мобільного телефону – річ абсолютно невигідна. Покладіть на один бік терезів, на яких ви зважуєте ті вигоди, сто – максимум двісті гривень, які можна виручити у перекупників за крадений телефон, а на другий – декілька років за колючим дротом. Що переважить? Отож бо й воно.
Але так зважувати можуть і вміють тільки ті, хто вже там – по той бік того самого колючого дроту – побував. Їх не лякають, вони вже злякані. Вони вже пройшли гірку науку на власних помилках, на яких не хочуть вчитися ті, хто щойно став на цей слизький шлях. Завдяки своєму громадському дорученню я багатьох таких молодих людей знаю, бо час від часу мені доводиться у складі комісії міськвиконкому бувати у Рівненському слідчому ізоляторі, щоб вирішувати долю засуджених, які певну частину покарання вже відбули та завдяки тому, що позитивно себе зарекомендували, підлягають чи умовно-достроковому звільненню, чи заміні невідбутої частини покарання більш м’яким. Не завадило б почути їхні нинішні міркування тим, хто тільки наважився піти на злочин. Ось їхні короткі історії.

120 гривень
і сім років на трьох

Андрієві С. сьогодні 23 роки. Останні 16 місяців свого життя він прожив у слідчому ізоляторі – тому самому «сізо», чиї високі мури, окантовані колючим дротом поверху, височіють у кінці вулиці Дворецької у Рівному та відгороджують від суспільства тих, хто вступив у конфлікт із законом. Він опинився тут тому, що захотілося з друзями погуляти. А погуляти – це нині для багатьох його ровесників синонім слова «випити». На випивку потрібні гроші, то вони пішли добувати їх на меморіал Слави. Відібрали у чоловіка мобільний телефон. А що їх відразу не впіймали, то зробили ще одну спробу – в електропоїзді. Здобиччю стали 120 гривень. За це їм наміряли по-різному, залежно від участі кожного: одному – 4 роки, іншому – рік. Йому, Андрієві, дісталось два роки.
Ми зустрілися з хлопцем, коли до кінця цього терміну йому залишалося 8 місяців. Адміністрація установи прийшла до висновку, що засуджений Андрій С. довів своє виправлення, і вирішила подати матеріали щодо нього до суду для умовно-дострокового звільнення.
Поки він сидів, його ровесники, хто поженився, а хто пішов до армії. Мама, тато, сестра, бабуся, які приходили до нього на побачення і приносили передачі, розповідали Андрієві ці новини, а він слухав і не йняв віри, що це життя проходить повз нього і без нього. «Я хочу повернутися на попереднє місце роботи, – ділився засуджений планами з членами нашої комісії. – Мене там обіцяють взяти. І ще я хочу здати на водійські права. У мене батько – шофер, то я з ним поїжджу, повчуся водити…» Ми йому повірили. Проголосували за те, щоб достроково звільнити.

Був монахом –
став зеком

У Миколи М. чотири роки і чотири місяці за 186-ю статтею. Його звинуватили загалом у чотирьох епізодах. Востаннє він украв у чоловіка 10 доларів і мобільний телефон. А ріс Микола у Корці просто під стінами знаменитого Свято-Троїцького монастиря, в якому був священиком його батько, а монашкою – сестра. Микола й сам обрав спочатку таку долю. П’ять років він прожив послушником у монастирі в Липках. А потім лихий поплутав. Той лихий звався Горілкою. «Вона робить людину зовсім іншою», – усвідомлює нині на тверезу голову Микола.
Від 95 до 98 процентів злочинів, визнають працівники установ виконання покарань, прямо чи опосередковано пов’язані з горілкою. Або людина пішла на злочин нетверезою, або заради горілки.
Поки Микола тут сидів, його батько помер. Син не провів його в останню дорогу. Він дивиться в підлогу, коли говорить про це. Нічого не обіцяє, не б’є себе в груди, що виправиться. Четвертий рік за гратами за мобілку і 10 доларів далися взнаки – примирився, отупів, звик до принизливої ролі прибиральника службових приміщень, на тутешньому жаргоні – шниря.
Ми проголосували, щоб замінити йому покарання більш м’яким – відправити «на хімію», тобто до виправного центру в Городок.

У ролі лоха
Юрій Кусков «спеціалізувався» на викраденні велосипедів. Крав їх на одному базарі, а продавав на іншому за дріб’язок – по 50-100 гривень. Таких епізодів, доки впіймали, набралося в нього сім. «А все друзі, – каже без нарікання Юрій, бо друзі його також тепер сидять, у них навіть більші строки. – Вони казали «йди», то я і йшов, бо у мене був у голові повний бардак».
Бардак був тому, що Юрій пив горілку і таблетки разом. А пив, каже, бо не міг дати ради своєму життю. Двоє дітей поховав, доки народилося третє здорове. Жінка стала «ходити наліво». Він з того всього подався на заробітки до Польщі, а там свої ж, українці, напали, щоб забрати зароблене, і дали пляшкою по голові. Операція і 7 днів у комі безслідно не минули. Той його стан «удареного» й використали друзі, які посилали його на велосипедний промисел і при цьому заспокоювали, що йому нічого не буде. Але суд до друзів не прислухався. Наміряли йому 3 роки і 2 місяці позбавлення волі. Нині минула половина цього строку, то наша комісія проголосувала за те, щоб друга половина пройшла у більш м’яких умовах – «на хімії».

«Не хочу красти,
а хочу жити,
як усі люди»

– так сказав нам Петро П., хлопець, який у 21 рік залишився практично без зубів. Каже, що втратив їх тут, у неволі, куди Петра «оприділили» на 3 роки і 4 місяці за 12 епізодів викрадення мобільних телефонів. Він крав ці телефони на Басівкутському озері, доки люди купались, а тепер каже, що хоче жити, як всі. За плечима в нього лише 9 класів. Ні фаху, ні освіти. Мама і сестра носять передачі, а він хоче, як усі. Не соромлячись плаче. Каже: «Я тепер зрозумів, який він, тюремний хліб».
Дивлячись на цих молодих людей, я згадала старий анекдот про цигана, який бив свого сина наперед, щоб він нічого поганого не зробив. Багатьох наших молодих людей, які тиняються вулицями не в пошуках діла, а в пошуках легкої наживи, варто було б привести до цього місця на Дворецькій за високими мурами з колючим дротом наперед, начебто на екскурсію, доки вони не встигли потрапити сюди за вироком суду. Якби вони побачили наперед ці тісні камери з парашею, де справляють свої потреби просто в тебе під носом п’ятеро-семеро співкамерників, та ці пофарбовані у депресивні темні тони стіни, та ці прикручені до підлоги грубі меблі, та ці загратовані віконця під стелею з «намордниками» знадвору, та якби покрутились у цьому замкнутому просторі бодай день, який тут здається роком, то, може, тоді до вироку і не дійшло б.
Людмила МОШНЯГА

write a comment

0 Comments

No Comments Yet!

You can be the one to start a conversation.

Add a Comment

Your data will be safe! Your e-mail address will not be published. Also other data will not be shared with third person.
All fields are required.