Олег Червонюк: «Про патріотизм треба судити з того, скільки ти в державу вкладаєш, а не скільки ти з неї береш»

Май 26 11:45 2011

Ламати – не будувати. Розвалили виробництво на льонокомбінаті швидко і без проблем.
А це вже понад три роки новий власник працює над тим, аби вдихнути у льонокомбінат нове життя і на старих площах запустити принципово нове, оснащене найсучаснішим обладнанням підприємство. Нині льонокомбінат виходить на новий виток історії – знову стоїть на порозі відкриття. Напередодні цієї знаменної події наш кореспондент поспілкувався з інвестором Олегом Червонюком про ті проблеми, які йому довелося долати, щоб колишній гігант легкої індустрії запрацював знову, про ті палиці, які вставляють у колеса його справи, і ті позитивні фактори, які додають йому сил та енергії долати всі проблеми й ігнорувати всі палиці.

– Олеже Казимировичу, що ви очікуєте отримати від нової справи – гроші, славу, кайф?
– Не очікую, а вже отримую від неї задоволення. Дотепер мій основний бізнес був у Хмельницькому. Відчуваю величезне задоволення від того, що там працюють створені мною два потужні підприємства, які випускають для українців український одяг. А тепер приходять до логічного завершення мої трирічні зусилля з відродження виробництва на льонокомбінаті. Отже, я в передчутті, що незабаром побачу нові плоди своїх зусиль. Але не тільки від цього отримую задоволення, а й від тієї унікальної можливості, що дає мені моя справа.
– Що ви маєте на увазі?
– Те, що маю змогу розмовляти з бюрократами так, як мені заманеться. Тобто не давати їм хабарі, нагадувати, що зарплати свої вони отримують за те, щоб допомагати людям. Особливо це необхідно у спілкуванні з тими чиновниками, які залишилися від помаранчевої влади. Вплинути на мене вони не можуть, а коли й у силі щось не дозволити чи заборонити, то я навчився це долати. Мені дає драйв, чи назвіть це задоволенням, кайфом, бути подразником для бюрократів, нагадувати їм, що, можливо, вони не завжди сидітимуть за цим столом, бо він не їхня власність. Їх посадив сюди народ, який їх може звідти й висадити, коли вони його ігноруватимуть. Якщо про це нагадувати людям постійно, то можна поволі змінити їхній менталітет, бо нині більшість українців, як це не сумно, готова брати хабарі.
– Вам доводилось давати?
– Ні, принципово не даю. Розповім вам, як це відбувається. Приходжу в кабінет і щиро прошу: «Дайте дозвіл. Не мені, а людям, які працюють на льонокомбінаті». Мені відповідає такий начальник, що в нього нема часу, бо він, бачте, розписує пошту. «Нічого, почекаю», – кажу. Колись же в нього ця пошта закінчиться. Розписав, бачу, і знов прошу: «А тепер мені допоможіть».
– Тобто важко добитися від влади допомоги?
– Влада – це ми з вами. Яку ми її виховали, яку обрали, таку й маємо. Чому так багато хабарників і корупціонерів? Бо не можуть 500 міліціонерів і 200 СБУшників переловити і пересадити їх усіх. А народ великий, у нього кожен такий корупціонер на виду. Отже, й не треба їм потурати в кожному конкретному випадку, коли до них звертаєшся.
Ось така конкретна ситуація. Несеш якусь «чолобитну». За законом її можна розглядати 30 днів. І чомусь чиновники думають, що вправі 30 днів за неї не братися, а на 31-й розглянути й дати відповідь. Отак і затягуються важливі справи. Там місяць полежить, десь-інде – ще місяць. А в підсумку те, що могло бути зроблене за рік, розтягується на декілька років.
Я, наприклад, весь минулий тиждень потратив на те, щоб здати декларацію про наміри до інспекції буднагляду. Там чотири листки тексту, а в кінці підпис. Але десь краєм вуха чув, що потрібно підписувати кожен листок. «Потрібно?» – питаю в дівчини-секретаря, яка цей папір приймала. «Я не знаю», – каже. «Але хіба ви таких паперів не приймали?» – «Приймали». – «То подивіться, як там». Наче подивилась і каже, що підпис треба тільки в кінці. А наступного дня телефонує і каже, що декларацію не прийняли, бо я не підписав кожен листок. На залагодження таких дрібних суперечностей я витратив тиждень часу, хоча ця справа варта трьох хвилин.
Не думаю, що Президент знайомий з цією конкретною Катею, чи Танею, чи подібними до них дрібними чиновниками. Але якщо ця Катя – його однопартійка, і вона тут, на своєму місці, так представляє Президента, то це поганий Президент. Бо хороший Президент не повинен дозволяти, щоб Катя говорила одне, а робила інше. Але радує те, що більше людей нормальних, які щиро прагнуть допомогти. Якщо, наприклад, у міській санстанції, де наша заява могла пролежати місяць, розглянули її за день, то вже хочеться за це й подякувати.
– Олеже Казимировичу, що конкретно затягують Каті-Тані та їхні начальники, без чого льонокомбінат не може працювати?
– Для технологічного процесу потрібна пара. Щоб її отримати, потрібна котельня. Два з половиною роки ми займаємось цією котельнею. Декілька місяців добуваємо дозволи на її роботу. Є все – сама котельня, технологічне обладнання, сировина, нема тільки дозволів, бо в нас добути папір складніше, ніж зробити справу. Розумію почуття тих людей, які сидять у великих шкіряних кріслах і думають, дати чи не дати українцеві дозвіл щось робити на своїй землі, але не збираюся цим почуттям потурати.
– Я знаю, що два тижні з останнього місяця роботи ви провели в Індії. Що ви там шукали?
– Сировину невисокої ціни і гарної якості. Два тижні в Індії я провів у пошуках пряжі.
– Знайшли?
– Там важко не знайти, а важко вибрати. В Індії нині успішно працюють три-чотири сотні підприємств з переробки бавовни. Є серед них таке, яке випускає продукції на 20 мільярдів доларів на рік. Є декілька десятків таких, чий річний оборот становить мільярд доларів.
– Важко уявити, зважаючи на наші зруйновані й порослі бур’янами заводи і фабрики.
– Справді, це дуже вражає. Підприємства, на яких працюють 20 тисяч чоловік. Цехи довжиною у три кілометри, обставлені найсучаснішим технологічним обладнанням зі Швейцарії. І це притому, що пам’ятаю, як там усе було ще років п’ятнадцять-двадцять тому, коли я розпочинав свій бізнес і їздив до Індії по товари. Країна ця була тоді не менше корумпована, ніж нині наша. Як сьогодні українці, індуси зберігали свої гроші невідомо де і як. Я дивився в Індії на ті зміни, що відбулися, і подумки повертався щоразу до України, порівнював наші умови з їхніми.
У нас нині багато говорять про інвестиції, але мало роблять, щоб вони реально прийшли. Адже у нас ні в чому не можна бути впевненим. Якщо українці самі в собі не впевнені, то іноземці не можуть бути впевненими у нас тим більше. Індія через це вже переступила, а в нас усе попереду. Індуси кажуть про себе, що хто раніше їздив на велосипедах, той пересів на мотоцикли. Хто їздив на мотоциклах, той пересів на автомобілі. Хто мав авто, той замінив його на нове, але якісні зміни торкнулись усіх прошарків населення.
– А в нас, кому було добре, стало ще краще, а кому погано, – ще гірше.
– Через 20-30 років, побачите, Індія нарівні конкуруватиме з Китаєм. Вони тримають курс долара високо і завдяки цьому мають доступ до світових ринків, адже в Індії на долар можна придбати набагато більше, ніж у Європі чи й у нас в Україні. Саме тому, коли кажуть, що в Україні треба підвищити зарплату, я – проти. Я за те, щоб падали ціни на продукти і комунальні послуги. Ми можемо рухатися вперед за рахунок низької зарплати, як це сьогодні роблять Індія та Китай, але при цьому треба зробити так, щоб людині цієї зарплати вистачало на гідне життя.
– Ви домовилися з індійцями?
– Так, ми підписали контракт, і перші контейнери сучасної пряжі прийдуть в Україну вже через місяць.
– яку частину льонокомбінату ви встигли освоїти за ті три роки, відколи стали його власником?
– Якщо казати про виробничі потужності, то нині заставили обладнанням, яке найближчим часом запрацює і видасть продукцію серійно, десять відсотків площ. Але коли казати про комунікації, то відремонтували їх практично на сто відсотків, отже, тепер нема проблем, що в нас щось десь прорве чи потече.
– Льонокомбінат тому й назвали колись комбінатом, що в ньому був повний виробничий цикл. Тут не тільки ткали тканини, а й пряли для них пряжу. Нитки були свої. Чи є у ваших планах відродження й прядильного виробництва?
– Є. Хоча тут треба зробити багато обмовок. Ринок льону нині займає всього один відсоток у загальному ринку текстилю. Сегмент наче й невеликий, але Україна може його зайняти. Звичайно, перспективи бавовни набагато більші, але й льон упускати не можна, тим більше що тут на нашому боці традиції. Тому поки що попутно призбирую інформацію про технології, про те, яке є для льону обладнання, вивчаю питання.
– А де його можна вивчити при нашому рівні освіти, який так само відстав, як і наші технології?
– Питання слушне. Рівень спеціальної освіти у нас не те що низький, а взагалі ніякий. Тому й буваю так часто у відрядженнях за кордоном, що постійно вивчаю там сучасні технології.
– Але ж якраз так і здобувається найкраща освіта. Як кажуть, краще раз побачити…
– Краще то краще, зате як дорого. Мені таке навчання обійшлось за останні роки як мінімум у 200 тисяч доларів.
– А як же бути з освітою для тих, хто працюватиме на новому обладнанні? Хто вчитиме ваших працівників?
– Залучатимем іноземців, які будуть проводити тут інструктажі і курси. Щоб вивчити нові технології з текстилю комплексно, хочу відправити на навчання до Німеччини свого сина, який цього року закінчує школу. Надаю навчанню великого значення, бо розумію, що коли ти купив навіть найпростішу машину «Таврію», то це ще не факт, що вже поїхав. Ми ж купили «Бентлі», тому тепер треба посилено вчити дорожні знаки.
– Проектна потужність того виробництва, яке ви нині вводите…
– Це 10 тонн, чи 40 тисяч метрів трикотажної тканини на добу.
– Її вже десь конкретно чекають?
– Насамперед на моєму підприємстві у Хмельницькому, де вже є потреба в одній тонні тканини на добу.
– Виробництво працюватиме у три зміни?
– Безумовно, інакше втрачається сенс. Таке дороге обладнання не може простоювати. До того ж, щоб машину зупинити і знову розігнати, треба час, якого втрачати не можна.
– Отже, ви будете додатково набирати працівників?
– Ще приблизно п’ятдесят чоловік.
– Олеже Казимировичу, ви колись казали про намір перебратися з Хмельницького до Рівного на постійно. За ці три роки відбудови льонокомбінату вже відчули себе рівнянином?
– Хотів би я знати, хто тут більший рівнянин (якщо взагалі доречні такі порівняння), хто ще інвестував у місто стільки, як я. До того ж я на сьогодні є найбільшим у Рівному землевласником, тож говорити про те, чи відчуваю себе членом рівненської громади, зайве. Взагалі, дотримуюсь думки, що любов до держави вимірюється тим, що ти у неї вкладаєш, а не тим, що ти від неї береш.
– Що вам дає наснагу для того, щоб попри всі перепони вкладати?
– Морально підтримують мене прості люди. Якби я не бачив їхніх очей і їхніх рук, які хочуть працювати, мені було б важче боротися. Але це та енергія, що мене підживлює і дає мені сили протистояти в кабінетах отим посадовцям, що сидять у своїх кріслах без діла і надувають щоки. За мною – великий гурт людей, які плювати хотіли на ті щоки. І це додає мені сили.
Спілкувалась Людмила МОШНЯГА

  Categories:
write a comment

0 Comments

No Comments Yet!

You can be the one to start a conversation.

Add a Comment

Your data will be safe! Your e-mail address will not be published. Also other data will not be shared with third person.
All fields are required.