Померти вчасно

Май 19 16:31 2011

Померти вчасно, щоб не стати ні для кого тягарем, щоб пройти земний шлях до кінця своїми ногами – ось про що просять у Бога наші старики.


Смерть – невід’ємна частка нашого життя. Хоча, живучи, кожна людина думає лише про життя й хоче дожити до глибокої старості. А яка вона – старість – для одинокої та ще й хворої людини? Кожен скаже, що нелегка. Ось чому ми часто чуємо, що в житті потрібно вчасно померти і в цей проміжок часу між народженням і смертю отримати задоволення від життя.


Поки українки глядять за кордоном чужих батьків, свої помирають без догляду

Наша постійна читачка Віра Іванівна, яка протягом десяти років доглядала за паралізованою після інсульту матір’ю, розповіла, яким тяжким був цей період для них обох. Добре, що Вірі Іванівні допомагали діти. Адже залишатися в підгузнику зі своїми думками на цілий день мати боялася й не відпускала доньку. Та й донька думала постійно про матір, не могла дочекатися закінчення робочого дня, знаючи, що вона одна й безпомічна. А скільки коштів забирали підгузники й ліки! Проте Віра Іванівна все одно молилася, щоб мати прожила довше, хоча й тяжко було.
Подібних історій багато. Ледве пересувається хворими ногами по подвір’ю старенька Ганна Петрівна. Не може приготувати собі їсти, не те що принести продукти з магазину. А тим часом її донька Ніна доглядає в Італії за гроші, які так потрібні їй та її матері на лікування, за вередливою старою італійкою. Як же в неї болить душа за ненькою, скільки грошей вибалакує на телефонні розмови й боїться, щоб не запізнитися з поверненням.
В іншої моєї співрозмовниці – лежача свекруха. Сім’я по черзі відривається від роботи й бігає додому, щоб поміняти їй підгузник, нагодувати. Не завжди доброзичливо сприймають це колеги. Адже хто не знав такої біди – не поспівчуває.
Старість – це завершальна і найскладніша фаза життєвого шляху людини. Непроста вона навіть тоді, коли старенькі оточені увагою та піклуванням членів родини. А якщо цього немає? Тоді вони приречені не лише на матеріальне животіння, але й на великі моральні травми.

Прописані в лікарнях
Заступник головного лікаря центральної міської лікарні Володимир Черниш розповів, що в їхній лікарні щороку з десяток, а то й більше хворих, отримавши повний курс лікування, потребують постійного догляду. Траплялися випадки, що хворого доводилося тримати в лікарні протягом року. Це, звичайно, неправильно, бо такі хворі потребують лише догляду, але їх просто нікуди дівати, бо доглядати за ними нікому. Отож певний час, поки таким хворим оформлять інвалідність, вони ще перебувають у лікарні, а потім їх відправляють у будинки-інтернати для стариків.
Тим часом у Луцьку при лікарні для таких одиноких хворих створили спеціальне відділення з постійною формою проживання. Тут ці люди знайшли затишок, належний догляд і необхідну медичну допомогу. Потреба в такому відділенні або в хоспісі назріла в Рівному, як і в усій державі, бо надто багато в нас одиноких хворих стариків.
Майже тисячу таких одиноких обслуговують соціальні робітники територіального центру «Соціального обслуговування (надання соціальних послуг) м. Рівного». Як розповів директор центру Михайло Іваницький, з 20 серпня 2010 року рішенням сесії міської ради центр перейменували. Нині він працює за новим положенням, переліком соціальних послуг, умовами та порядком їх надання. Відтак потрібно переоформити угоди з усіма, хто обслуговується в територіальному центрі. А їх майже тисяча.
Для переоформлення угоди людина має надати витяг із реєстру правочинів про відсутність укладеного договору довічного утримання, затверджений нотаріусом. Але старики ставляться до цього насторожено, вагаються, не поспішають укладати договори. Хтось подумав, що через це втратить квартиру, комусь сусіди нашептали іншу проблему. Хоча проблеми, як такої, насправді не існує. Оформити цей формальний бік справи потрібно лише для того, аби не було подвійного утримання. Адже в когось такий договір уже може бути з родичами чи знайомими. Крім того, стримуючим фактором є й те, що оформлення витягу нотаріусом коштує 20 гривень. З часом влада обіцяла компенсувати людям ці кошти, надавши їм матеріальну допомогу. Із 700 особами такі угоди вже уклали, а 300 ще вагаються.
Михайло Іваницький розповів також про те, що їхній заклад надає платні послуги. Вони різні для одиноких і тих, хто має родичів, які проживають у інших місцях, але в середньому становлять 80 гривень на місяць. Спеціальна комісія може частково або повністю зняти цю плату. Найбільше за послуги центру платить Галина Моцна, яка пересувається лише в квартирі, отже, не може сама себе обслуговувати, хоча має в Рівному двох працездатних синів.

Якщо біль не можна забрати, то полегшити його можна завжди

– Упродовж останніх п’яти років смертність в Україні становить приблизно 800 тисяч осіб на рік, з них майже 90 тисяч помирають від онкологічних захворювань, – розповіла нашому кореспонденту заступник начальника міського управління охорони здоров’я Вікторія Покоєвчук. – Із них майже 60 відсотків пацієнтів потребують професійної паліативної та хоспісної допомоги. В Україні функціонує всього 15 таких відділень державної форми власності та декілька структур благодійного спрямування при церковних і громадських організаціях, а в Рівному – жодного.
Це призводить до того, що невиліковно хворі на рак в останній період свого життя часто позбавлені адекватного знеболення й змушені терпіти біль. І це пояснюється не високою вартістю лікарських засобів, зауважила Вікторія Покоєвчук, а жорстким регулюванням використання анальгетиків. Незважаючи на те, що Україна є однією з 62 країн світу, які підписали міжнародні угоди (хартії) щодо доступності опіоїдних анальгетиків у медичних цілях, наша держава й надалі залишається осторонь проблем полегшення страждань онкохворих.
Аналізуючи призначення опіоїдних препаратів для знеболення в Рівному за 2009 рік, Вікторія Покоєвчук назвала такі цифри: від онкопатології померло 388 осіб, з них 59 – у стаціонарі, 321 – вдома, 8 – в інших місцях. Поза стаціонаром опіоїдне обезболення отримала менш як третина пацієнтів. Але чи всі вони отримували цю допомогу в повному обсязі й не страждали від болю сказати тяжко. Виправити цю ситуацію можуть хоспісні відділення. Що ж, питання справді назріло і навіть перезріло. Якщо людина одинока – тут можна ставити претензії до держави, щоб доглянула її. А коли в неї є діти, то повинні доглянути немічних батьків саме вони. Біда лише, що не всі діти однакові. Є серед них такі ж хворі, є інваліди, є неадекватні чи п’яниці, а є й просто безсовісні.
То якщо до совісті однієї окремо взятої людини достукатися тяжко, треба достукатись до колективної совісті суспільства. Але стукати треба вже, терміново, бо тільки коли стукаєш, то можна сподіватися, що відкриють…
Валентина ПОГОНСЬКА

Компетентний коментар
Євген КУЧЕРУК,
головний лікар центральної міської лікарні, член виконкому:

– Створення хоспісу в Рівному – питання назріле й дуже актуальне. Адже населення старіє, збільшується кількість тяжкохворих, і потреба в такому закладі стає нагальною. На території нашої лікарні був недобудований харчоблок. Його приміщення міська влада продала приватній структурі з перспективою, що в частині цього приміщення буде створено хоспіс. Але криза зруйнувала плани власників, і вони це питання затягнули. Тепер воно порушується знову. Сподіваюся, що його буде вирішено.
Є ще один варіант. Триває оптимізація ліжок у лікарнях. Думаю, що при якомусь медичному закладі можна створити кілька палат або соціальне відділення для таких хворих. У нашій лікарні це зробити неможливо, оскільки на 800 лікарняних ліжках ми лікуємо 900 і навіть 1000 хворих. Не завадило б також вивчити й досвід цивілізованих країн із догляду за тяжкими і лежачими хворими. Адже в більшості з них догляд у таких відділеннях проводиться за певну плату з пенсії чи з інших джерел.

  Categories:
write a comment

0 Comments

No Comments Yet!

You can be the one to start a conversation.

Add a Comment

Your data will be safe! Your e-mail address will not be published. Also other data will not be shared with third person.
All fields are required.