Війна у кожного своя

Май 05 16:39 2011

Світлана Павленко: «У перший день життя я двічі побувала під бомбами».

Звичайно, про цей день Світлана Григорівна Павленко знає тільки зі спогадів мами, бо хто з нас пам’ятає свій перший день чи навіть рік? Але що цей перший день сповна відбився на її характері і долі, то це точно. Він зробив її стійкою до примх і випробувань долі.
Це був п’ятий день війни. Одесу, де жила її мама Олена Опанасівна (а тато, Григорій Гордійович, у той час був у Ленінграді, де вчився у військовій академії), посилено бомбили. Люди втікали з міста, хто куди. Тому в пологовому будинку, куди потрапила Олена, в якої від цих потрясінь почались передчасні пологи, лікарів не було. Семимісячну дівчинку, котру потім назвали Світланою, прийняла у породіллі санітарка. На шматку відірваних від стіни шпалер вона задокументувала цю подію. Вказала зріст – 47 сантиметрів, вагу – 1950 грамів, день та годину народження. Той шматок пожовтілої і вицвілої шпалери, свій перший документ, Світлана Григорівна зберігає й досі.
Мама відлежалася трохи, загорнула своє семимісячне немовля в лікарняне простирадло і кинулась у той вир загальної паніки, що панувала у місті. В порту люди брали в осаду судна. Трап останнього з них підняли в Олени просто перед носом. У неї не вистачило буквально хвилини, щоб потрапити на судно. А ще через декілька хвилин у неї на очах його розбомбили. Так доля вперше помилувала новонароджену дівчинку.

Такими були батьки Світлани Павленко в передвоєнному сороковому.

А другий раз трапився кількома годинами пізніше. Мама з немовлям добралась із порту до залізничного вокзалу і там їй вдалося втиснутися в якийсь поїзд. Він від’їхав зовсім недалеко від Одеси, коли на состав посипалися бомби. Люди розбігались від поїзда по навколишніх полях, як ті мурахи. У паніці Олена Опанасівна бігла по кукурудзяному полю доти, доки не почула тишу. А тоді, опам’ятавшись, збагнула, що тримає під рукою одне лише простирадло, а дитини в ньому нема. На біду, семимісячне немовля не подавало голосу. Про Світланку взагалі ще довго після народження думали, що вона німа. Блукаючи полем у пошуках дитини, мама знайшла її, безголосу, аж під вечір. Це була друга усмішка долі.
Потім ця доля закинула їх із мамою до Сталінграда, де в закутку величезної палати військового госпіталю, відгородженому простирадлом, маму полікували, а дитину підгодували молоком. Далі була Башкирія, де в евакуації проминуло дитинство Світлани Павленко. У 1943-му доля помилувала її ще раз. Батько, за військовим фахом артилерист, на Орловсько-Курській дузі був тяжко поранений, але вижив і довоював до кінця. А після Перемоги його, кадрового офіцера, направили в Західну Укаїну. І це теж була милість, бо мало яка дитина війни, чий батько потрапив у жорна Великої Вітчизняної в її перші роки, може похвалитися тим, що вона не росла сиротою.
Сьогодні Світлана Павленко – відомий у нашому місті підприємець і не менш відома благодійниця та меценатка, яку за її милосердні справи нагородив грамотою сам Митрополит Київський і всієї України Володимир.

Людмила Мошняга
———————————————————

Врятував від Освенціма батьківський залізничний кітель

Галина Лавриненко: «Від Освєнціма нас врятував батьківський залізничний кітель»

Той день 1943-го для чотирьох сестер – Валі, Наді, Галі й Жені, що жили в місті Дядьково Орловської області, став доленосним. Разом з матір’ю вони залишилися на окупованій фашистами території. Батько, залізничний інженер, повів партизанів і окруженців через лінію фронту по Кіровському коридору під Москву. Коли стемніло, в їхньому будинку загриміло розбите скло вікон, заторохтіли двері. За ними прийшли фашисти.
Мати накинула на плечі батьків залізничний кітель і, притискуючи дівчаток до себе, вибігла на вулицю. Автоматники з вівчарками погнали їх, як худобу, на станцію. Бабуся з їхнього двору не могла йти, то її застрілили на їхніх очах. А коли на станції дітей, як дрова, почали закидати у товарний пульман (вагон без даху), шестирічна Галинка від удару так залилася кров’ю, що не видно було обличчя. Якась бабуся її заспокоїла, проте біль не вщухав і весь час не переставали докучати зашкарубле від крові плаття і голод.
Коли товарняк зупинився, в пульман полетіла варена картопля. Звідти, з волі, лунали слова «Пінськ, Пінськ». Так білоруси, ризикуючи життям, рятували від голоду людей, яких фашисти везли в концтабір.
Такі спомини про страшні дні війни Галину Лавриненко не полишають досі. Особливо обтягнутий у два ряди колючим дротом концтабір у місті Алітус, що в Литві. В бараку на цементній підлозі вони були в одних лише літніх сукеночках. Мати шептала: «Туліться, дітки, одне до одного – буде тепліше». А ще Галинку мучив страшний кашель, і мати потерпала, щоб її не забрали в лазарет, звідки вже ніхто не вертався.
Їли баланду з брюкви, запах якої Галину Павлівну переслідує й досі. Пам’ятає, як стояли в черзі за баландою, а один хлопчина не витримав і черпнув її рукою з відра, яке несли на роздачу. Його тут же перед усіма розстріляв охоронець.
Із концтабору Алітуса німці їх знову погнали на станцію у вагони-пульмани. Галинка була дуже хвора, тому їхня сім’я підійшла до вагона останньою, коли повз них проходили шляхові обхідники. Вони помітили на матері залізничний кітель і сказали їй, що вночі поїзд відправлять в Освєнцім. «Усім не допоможемо, а тобі з дітьми спробуємо. Коли вночі відкриємо двері, хапай діток і біжи в он ту хату», – показали матері напрямок порятунку.
Вони так і зробили. «Нас опустили в темний погріб і закрили, – пригадує Галина Павлівна. – А вранці опустили нам хліб і воду. Потім шляховий обхідник вивів нас на дорогу і показав куди йти».
Мати з чотирма дівчатками дійшла до села Зізени, де їх прихистили добрі люди в трьох сім’ях. Втікачки допомагали їм по господарству й набиралися сили. Після війни вернулися в Україну на станцію Ворожби Сумської області, звідки мати була родом, бо містечко Дядьково в Орловський області фашисти спалили дощенту…
Немає вже з Галиною Павлівною любої матусі, справжньої героїні, яка вберегла всіх своїх донечок, пройшовши через пекло концтабору, дала всім вищу освіту, коханого чоловіка; немає і старшої сестри Надії… Але залишилася пам’ять про страшну війну, яку не стерти. З нею вона живе, святкує з дітьми та онуками День Перемоги і дякує своїм ангелам-охоронцям – залізничникам, які вберегли її, маму і сестер від Освєнціма.
Валентина ПОГОНСЬКА
——————————————————

Війна забрала брата

Востаннє зі старшим братом Дмитро Любчик бачився 1946 року. Федір служив в УПА. Як згодом зрозумів Дмитро Павлович, брат був не простим вояком. Запам’яталося: коли разом із чотирма повстанцями Федір навідувався в село, то майже завжди залишався в хаті. Інші ж бійці змінювали одне одного на варті. Коли з’являтися в селі стало небезпечно, Федір передавав через зв’язкових, що живий і здоровий.
У сорок шостому родину упівця (батька, матір, трьох доньок і двох молодших синів) вивезли до Сибіру – в Комі АРСР, у містечко Мураші.
– Батько там і сконав від голоду: спочатку весь опух і дуже мучився перед смертю, – згадує Дмитро Павлович ті страшні роки поневірянь. – Ми двічі намагалися втекти з поселення, та де там – нас ловили, били й повертали. Але перед тортурами страху не було: в селі щодня хтось помирав голодною смертю. Нас усіх би там заморили: пайка для непрацездатних – двісті п’ятдесят грамів тюремного хліба на добу. Щоб врятувати дітей, мати вирішила здати мене і братика до дитячого будинку в райцентрі Ношуль. Провідувала, коли могла, і все плакала. А одного разу прийшла радісна, прикладала до серця клаптик паперу, який невідомими шляхами передали з Жалянки: «Наш дуб зелений гарний і кучерявий, а сусідського дуба вже підрізали». Так ми дізналися, що Федір живий і здоровий. Це був 1948 рік. Остання звісточка про брата…

Повстанці на марші. 1934 рік.

Коли мати разом із доньками таки ж утекли із Сибіру й дісталися рідної Жалянки, там ще залишалася землянка, яку сорок четвертого викопав батько на місці спаленої німцями хати, а поряд – напіврозвалена клуня, де й перебідувала сяк-так родина.
Сестрам правдами-неправдами вдалося осісти в рідному селі й навіть отримати якісь документи. Влада вже не зачіпала й матері: що їм було взяти від зістареної війною немічної жінки. Під прикриттям паперів старшої сестри матір відважилася приїхати в Ношуль і забрала із сиротинця молодших синів. Директор впізнав її, але змилосердився, хоча й ризикував життям, віддаючи двох вихованців під опіку «сестри». Дмитра, щоб не голодував, віддали наймитувати в село Оженин, брат служив у заможних людей у Жалянці.
Не занепав, продовжився попри війну, муки й вигнання міцний селянський рід Любчиків. Але про Федора нічого не чули вони після останньої непевної вісточки. Навіть його упівського псевдо ніхто в Жалянці не знає: в роки визвольної боротьби таке тримали в таємниці. Куди занесла брата повстанська доля?..
Сергій СНІСАРЕНКО
——————————————————

Батька знаю лише з фото

Тамара Ольшинська народилась на Сумщині в серпні 1941 року, коли її мама – дружина кадрового офіцера, їхала до місця евакуації. Перші роки свого життя вона провела в Казахстані, після визволення України сім’я перебралася на Житомирщину, до родичів. Згодом, після закінчення навчання, жінка потрапила на роботу до Рівного. Тому коли її питають про те, де її батьківщина, вона не має відповіді. Її, як і батька, як і безтурботне дитинство, відняла у Тамари Федорівни війна.
Молоду сім’ю Ольшинських війна застала в Рівному, саме тут служив батько пані Тамари Федір Іванович. Після початку військових дій він разом зі своєю частиною відступив на схід. Маму ж, яка на той момент уже була вагітна, евакуювали разом із родинами інших військовослужбовців. Однак далеко від’їхати від Рівного вона не встигла. 13 серпня у військовому госпіталі в Лебедині на Сумщині народила донечку. Крім немовляти у неї на руках ще був 7-річний брат Борис, якого забрала до себе після смерті їхньої матері. Отак із двома дітьми на руках 20-річна жінка й добиралася до місця евакуації. На даху товарного вагона, під свистом куль і розривами бомб вони доїхали до Казахстану. Тут у травні 1942 року родина на кілька днів возз’єдналася: Федір після поранення і лікування в госпіталі приїхав до своїх дівчаток. Це було його перше побачення з дочкою. А вже у червні під час важких боїв під Харковом він пропав безвісти. Тож Тамара Федорівна має на згадку про нього лише фото, зроблене в ті весняні дні.
До 1944 року мати з дочкою жили неподалік Алма-Ати. Про ті роки Тамара Федорівна практично нічого не пам’ятає. Перші дитячі спогади пов’язані з часом, коли сім’я повернулася на Житомирщину, де жили мамині родичі.
– Пам’ятаю, що тоді всі ми жили бідно, перші післявоєнні роки були дуже голодними, – пригадує Тамара Ольшинська. – Навіть не знаю, як ми вижили. Мама працювала директором у початковій школі, спочатку крім неї там не було інших вчителів. Жили ми при школі в невеличкій кімнатці. Трошки легше стало в 1950-х роках. Тоді ми змогли купити корову.
Звичних для дітей іграшок та забав у Тамари Федорівни не було. Маленькою вона навіть не знала, що можна гратися в ляльки. А свій перший подарунок на день народження пам’ятає і нині:
– Це було у 1948 році, мама подарувала мені велику, гарно ілюстровану книгу про Москву.
Після завершення навчання в школі Тамара Ольшинська хотіла вступити до медучилища в Рівному, але не пройшла по конкурсу. Тому вступила до Львівського профтехучилища зв’язку. Після його закінчення потрапила на роботу до Рівного. Разом із чоловіком тут мешкає й нині. Їхній син Олег нині працює деканом в Інституті східних мов і культур у Парижі.
Напередодні 9 травня пані Тамара йде до церкви на панахиду за загиблими у війні. Згадує тата, якого бачила лише на фото, та маму, яка померла кілька років тому.
Наталія НИРКОВА
——————————————————

Перший бій з п’ятьма патронами

Військову службу Яків Ушаков, якому 22 квітня виповнилося 90 років, проходив на Румунському кордоні в Чернівецькій області. 19 червня 1941 року його частина виїхала на бойові стрільби, а вранці 22-го прикордонники повідомили, що почалася війна. Це був грім з ясного неба. Адже для бою бійці мали лише два ящики патронів. Сам же Яків Ушаков був озброєний карабіновою гвинтівкою з п’ятьма патронами. Воно й не дивно: готувалися до навчань, а потрапили в горнило війни. Коли почали відступати і спробували взяти в частині снаряди, склади там були вже порожні.
У боях була задіяна четверта, шоста, восьма і дванадцята армії. Але всі вони відступали, бо нічим було стріляти. Під Уманню фашисти оточили червоноармійців з усіх сторін у три кільця. Яків Ушаков пригадує, що там протікала річка Синюха, вода якої була червоною від людської крові.
– Коли в повітря не відомо звідки піднялися нам на підмогу літаки, то бомбили і нас, і німців, бо тяжко було зрозуміти в цьому оточенні, де ворог, а де свій. Були розбиті шоста, восьма й дванадцята армії. Живих бійців залишились одиниці. Вони й почали знищувати гармати, щоб не дісталися ворогу.
Доля була прихильною до Якова Ушакова. Він чудом вижив у цьому пеклі. Далі його життя рятували місцеві жителі, переховували як родича під іншим іменем. У перші дні німці були настільки впевнені, що Україна буде їхня, що відпускали солдатів з оточення додому. Так і добрався Яків Омелянович у Рівне, де влився в ряди підпільників партизанського загону Медведєва. Був розвідником до жовтня 1944, тобто до розформування загону. У загоні познайомився з майбутньою дружиною Вірою. А вже після війни вони одружилися.
Валентина ПОГОНСЬКА

  Categories:
write a comment

2 комментария

  1. Май 11, 16:41 #1 Катерина

    Важко собі уявити, як люди могли таке пережити. Нинішні не змогли б — 100 процентів.

    Reply to this comment
    • Май 11, 16:44 Не згоден

      У кожного покоління свої біди. А нам хіба тепер легко? Тоді хоч усі були однаково бідні, а тепер одні — мажори, а інші — бомжі. Одні по Канарах відпочивають, а інші в мусорках порпаються. Як пережити таку несправедливість?

      Reply to this comment

Add a Comment

Your data will be safe! Your e-mail address will not be published. Also other data will not be shared with third person.
All fields are required.